Розділ 6. Фокус на справжнє

Інколи найближчі — ті, хто стоїть осторонь. І найважливіші слова — ті, що залишаються невимовленими.

Вечір тільки починав набирати фарби — небо палахкотіло на обрії теплим червоно-персиковим, ліхтарі й гірлянди запалювалися по периметру площі, немов місто саме святкувало. Музика з відкритої сцени ритмічно розрізала простір — десь між фудтраками, дитячим сміхом і запахом вафель.

Ми з Марком йшли неквапом, тримаючи в руках по лимонаду, і говорили про нісенітниці: смішні стікери, які бачили на телефоні у дівчини попереду, невдалу стрижку хлопця в червоній шапці, і про те, що після морозива хочеться солоного — а після солоного знову морозива.

— Ти завжди така? — раптом спитав він, не зупиняючись, ніби просто продовжував думку.

— Яка? — озирнулась я, хоча знала, що він щось помітив.

— Ну… легка. Як повітря. Але ніби всередині — кілька шарів глибше.

— Це спроба зрозуміти мене чи позначити для себе, яка я є? — усміхнулась напівжартома.

— А можна два в одному?

Я не встигла відповісти, бо попереду, крізь натовп, замерехтіли кабінки колеса огляду. Їхні вогні створювали ілюзію зірок, які несподівано вирішили зійти трохи нижче, ближче до нас.

— Хочеш? — запитав Марк, нахилившись до мого вуха.

— Якщо тільки ти не будеш говорити про ретроградний Меркурій, поки ми на висоті.

— Спокійно. Я більше вірю в метеозалежність, ніж в гороскопи.

Ми засміялися й стали в чергу. Навколо — гамір, аромат топленого сиру, десь поруч діти вимагали у батьків цукрову вату. Світ навколо жив, розквітав і, здавалося, підморгував нам.

Коли настала наша черга, ми зайшли в кабінку. Вона хитнулась, і я інстинктивно схопилася за поручень. Марк — теж. Його пальці торкнулись моїх — випадково, але він не відсмикнув руку. І я не прибрала свою.

Кабінка піднімалась вище. Місто ставало меншим, але серце — ні.

— Красиво, — прошепотіла я, вдивляючись у вогні, які стелилися під нами, як на картах із казок.

— Ага. Але, якщо чесно... — Марк повернувся до мене. — Я більше хотів побачити тебе в цьому світлі.

Я мовчала. Відповідь ще народжувалась десь на межі серця і раціональності.

Він дістав із барсетки маленьку камеру, клацнув затвором — і я зрозуміла, що саме в цю секунду моє обличчя потрапило на екран. І, напевно, залишиться там назавжди.

— Ти серйозно займаєшся фотографією? — запитала я, гортаючи знімки.

— Любитель, — знизав плечима. — Я просто люблю ловити людей в моменті. Коли вони справжні. У парку, на лавці, з книгою, або отак — на фоні великого міста й великої тиші.

Я кивнула. Моя рука пролистала далі — й раптом я застигла. На одному зі знімків — знайоме обличчя. Кав’ярня. Я сиділа з ноутбуком біля вікна. Сама.

— Марк, це ж… я.

— Справді? — усміхнувся він. — А я все думав, де я тебе раніше бачив… Але тут ти інша.

— Тут я справжня. Без сукні, локонів і мейку. У звичних шортах і з вічним пучком.

— І це найкраще. Бо ти не намагаєшся бути кимось іншим. Ти така, яка є.

Його слова були прості, але потрапили точно в ціль. У тій простоті було розуміння, прийняття — і щось ніжне, що зароджувалося між рядків.

Коли колесо зупинилося, я потягнула Марка до світлових інсталяцій — мені терміново знадобилася фотосесія. Ми сміялися, я дуріла перед камерою, він ловив кадри. А потім — обмінялися контактами.

— Щоб не загубитися, — сказав він.

— Щоб мати фотки, — поправила я.

Марк пішов у свій бік — сказав, що має коротку зустріч, а я залишилася сама. І перше, що подумала: Де Даня?

А Даня був на тому ж місці, де я його залишила — сидів, втупившись у землю, мов хлопчик, якому мама наказала не сходити з лавки. У натовпі він виглядав чужим — затіненим, наче розмитим у фокусі.

— Ти не знайшов собі компанії? — запитала я, підходячи ближче.

— Я й не шукав, — відповів, трохи байдуже, трохи з тим самим легким смутком, який він рідко дозволяв собі показати.

— Ти якийсь… дивний. Їхав сюди, щоб не бути наодинці зі своїми думками — і цілий вечір просидів сам.

— Йдемо вже в готель, — кинув, підводячись.

— Дань, що з тобою? — я обережно торкнулась його руки. — Де твій драйв, твоя жага до пригод і нових знайомств?

— Можливо, перейшли до тебе, — зітхнув він.

Його слова прозвучали з посмішкою, але не з тією, яка смішить. З тією, яка захищає. В його погляді був смуток, що ржавів десь під сарказмом, і поки ми йшли крізь усе ще яскравий фестиваль — з музикою, що лунала за спиною, з вогниками гірлянд над головами — я не могла його не відчувати.

Майже на виході з території показували старе чорно-біле кіно під відкритим небом. Екран миготів у нічному повітрі, а перед ним на пледах і стільцях сиділи пари, друзі, незнайомці.

— Давай подивимось фільм? — запропонувала я.

Він глянув на мене скептично, як завжди це робив, коли сумнівався в сенсі затії. Але я включила режим "очі кота зі Шрека", і цього було досить — усміхнувшись кутиком губ, він здався.

Ми взяли плед, який пропонували волонтери, і вмостилися на траві. Закутались разом, ніби це було щось звичне. І коли я поклала голову йому на плече — це не було продумано. Просто… захотілося.

Спершу він трохи напружився, як завжди, коли не розумів, як себе поводити. А потім видихнув — і я відчула, як його плече опустилося, наче теж прийняло цю паузу між нами.

На екрані йшла проста історія про кохання. Та, в якій не було спецефектів — лише тиша, розмови і погляди. Та, яка чомусь завжди зачіпає більше за екшн.

— Завтра теж будеш гуляти з новим другом? — раптом запитав він.

Його голос був майже беземоційний, але я вловила нотку, яка не вкладалася у звичне "байдуже".

— Ні. У нього зранку робоча зустріч, а ввечері вже повертається в Київ. Тож будемо тусити разом, як і планували, — відповіла я, не відводячи погляду від екрану.