Розділ 5. Інше місто, інші вони

Можна пройти пів країни, щоб зустріти себе на відстані витягнутої руки.

Все почалось із повідомлення, яке я прочитала між чашкою кави й макетом для сторінки “Про нас”.

“Фестиваль в Ужгороді. Їдеш?”

Я перечитала двічі. Без зайвих “Привіт”, “Як справи”, без “можна з тобою поговорити?”. Просто: “Їдеш?”

За кілька хвилин ми вже листувалися. Він писав:

"Там будуть атракціони, музика, нічне кіно. Дихати стане легше. Обіцяю."

І щось у мені, не звичка, а інтуїція, сказала:

"Їду."

Ми сіли у вагон десь після десятої. Місця навпроти. Вікно трохи запітніле, поруч — пара з чаєм у стаканах, за спиною — дитина в навушниках. А між нами — ще один шанс на мовчання або діалог.

— Тобі точно це треба? — спитала я. — Люди, натовп, емоції?

— Не знаю. Але мені точно треба кудись, де не я сам собі на думці.

Я подивилась на нього — і вперше помітила втому в очах. Не ту, після недосипу. А ту, яку не прикриєш капюшоном і сарказмом.

— А чому саме зі мною? 

— Бо ти... не вимагаєш пояснень. Просто або є, або немає.

Я кивнула.

— Тоді добре, що я зараз є. Але не обіцяю, що буду завжди.

Він не відповів. Посміхнувся якось по-іншому.

І цю паузу я вже не намагалась заповнити.

У мене в руках була книга — роман, який я давно хотіла дочитати. У нього — плейлист в навушниках. Ми їхали мовчки, але це мовчання не було тягарем.

Це була поїздка в нову версію себе.

Готель виявився затишним: дерев’яні сходи, білі стіни, вигляд із вікна на черепичні дахи. Ми поселилися на одному поверсі, але в різні кімнати.

Я розклала речі повільно, без поспіху. Увімкнула музику на фоні, відкрила вікно — і вдихнула місто. Свіже, нове, ще не знайоме. У номері пахло пральним порошком і м’ятою. І було щось приємне в тому, що сьогоднішній день ще не написаний. І, здається, він буде для мене.

Моїм вбранням на вечір фестивалю стала легка літня сукня кольору молочного тіста — така, що рухалася разом із тілом і вітерцем. Мені раптово захотілося накрутити волосся і зробити яскравіший мейк. Не для когось. Просто для себе.

Коли я закінчила, почула стукіт у двері.

— Заходь, Дань.

Він завис у дверях, ніби на мить забув, як говорити. Його погляд ковзнув по мені: від щиколоток до ключиць, і я помітила, як щелепа трохи напружилась.

— Допоможеш застебнути блискавку? — спитала я, підійшовши ближче.

Він не реагував.

— Даня, — я клацнула пальцями. — Живий?

— Ага... Так. Звісно. — Він нарешті прийшов до тями.

Обережно взявся за замок і застебнув блискавку. Його пальці на секунду затрималися на моїй спині. Зовсім трохи. Але я відчула кожен міліметр.

Фестиваль почався яскраво: повітря було напоєне солодкими ароматами, десь лунала музика, над головами миготіли гірлянди з лампочками, а люди навколо світилися очима. Я всотувала кожен звук, кожен колір.

Даня купив нам по морозиву — я вибрала шоколадне, як завжди. Ми сіли за столик біля сцени, де вже виступали гурти. Атмосфера була така, що хотілося танцювати просто між фудтраками.

Я не стрималася. Підхопила ритм і пішла — не для когось, не для поглядів, а просто танцювати. Танцювати для себе. Даня залишився сидіти, спостерігаючи.

— Привіт, — раптом почувся голос з-за спини. — Можна запросити таку красиву дівчину потанцювати?

— Привіт. Звичайно.

— А твій... — він кинув погляд у бік Дані. — Не буде проти?

— Звісно ні. Ми просто друзі. І, до речі, я доросла, сама вирішую, з ким танцювати.

Його звали Марк. Він не був нав’язливим, не ліз надто близько — але мав той тип посмішки, який роззброює.

Ми танцювали кілька треків. Розмовляли, я сміялась — щиро, голосно. Десь всередині проривалося щось давно забуте. Я повернулася до столика.

— Дань, уявляєш, ми з Марком живемо в одному ЖК, але ніколи не перетинались. Це ж треба було проїхати стільки кілометрів, щоб познайомитись із тим, хто мешкає в кількох метрах.

— Угу, доленосна зустріч, — буркнув він, намагаючись вдавати посмішку.

— Ти не будеш сумувати, якщо ми підемо на атракціони? Я ж знаю, ти їх не любиш. Я думаю, ти знайдеш із ким потусити.

— Звісно, йди. Весело проведіть час.

— Побачимось, — кинула я, вже розвертаючись до колеса огляду.

Ми з Марком ішли повз яскраві вогні, крізь натовп щасливих пар і компаній. Сміх, музика, запах карамелі й вафель — усе змішувалося в одну живу, трохи надривну картину. Він щось розповідав, а я ловила себе на тому, що слухаю впіввуха.

Не тому, що було нецікаво. Просто в голові ще дзвеніли Данині «угу» і його тиша, яка кричала гучніше за будь-які слова.

Марк купив лимонад, і ми зупинилися біля світлової інсталяції — гірлянди у формі сердець, які блищали рожевим і золотим.

— Ви справді просто друзі? — неочікувано запитав Марк.

— Я для нього просто подруга, — зітхнула я. — А він для мене... довгий час був шкідливою звичкою. Але я вирішила нарешті обрати себе.

— Христя, — сказав Марк тихіше. — Мені здається, він не вважає тебе просто подругою. Він був помітно засмучений, коли ти обрала мене.

Я на мить замовкла. Серце наче спіткнулося.

— Не знаю, що з ним відбувається. Але, знаєш... хай хоч раз побуде на моєму місці. На місці того, кого не обирають.

І замість болю я відчула спокій. Дивний, новий, але мій.