Розділ 4. Побачення на швидкість

Може, я ще не знаю, куди йду. Але точно знаю, що вже не стою на місці. 

Ранок почався з какао і тиші. І саме так я хотіла, щоб він тривав якомога довше.

На балконі ще пахло ніччю, сонце тільки-но чіплялося за карниз протилежного будинку. Я сиділа в оверсайз світшоті, з підгорнутими ногами, ноутбук на колінах, а поруч — чашка, від якої йшов пар. Мій особистий офіс на сьомому поверсі.

В браузері — макет сторінки для нової кав’ярні. Торі хотіла щось “повітряне, з натяком на медитативний стан і трошки крафту”. Я майже вловила настрій. І вперше за довгий час працювала не тому, що треба, а тому, що хотіла.

Я була в фокусі. В балансі. У своїй тиші.

А потім хтось подзвонив у двері.

Звісно ж.

— Христинаааа, — затягнув знайомий голос. — Відкрий, поки я не передумав і не пішов знайомитись із сусідкою з п’ятого поверху.

Я вставила закладку в себе — і пішла відкривати.

— Знаєш, хто придумав геніальний спосіб розібратись із особистим життям?

— Сподіваюсь, хтось інший, не ти.

— Speed dating.

Я зависла в дверях. Даня стояв зранку, як після нічного блукання — капюшон, недоспані очі, і посмішка, яку він завжди вмикав, коли мав дурну, але захопливу ідею.

— Ти знущаєшся?

— Та ні, серйозно. Я вже записався. Просто… ну, подумав, що тобі теж не завадить.

— Що?

— Ну, як досвід. Це весело. Без зобов’язань. Ти ж казала, що давно ні з ким не спілкувалась.

— Я багато з ким спілкуюсь. Наприклад, з Toрі про тіні у фіолетовому спектрі й кольори смутку на сайті.

— Христя. Це дизайн. Це не життя.

— А ти звідки знаєш, що для мене не життя?

Він не відповів. І трохи знітився.

— Ну, я подумав, що ти іноді буваєш… самотня.

Я мовчала. І в цій паузі ніби щось клацнуло.

Колись я би одразу погодилась. Щоб бути поруч. Щоб підтримати.

Але зараз — хотілось спитати: а ти сам не буваєш самотній, Даня?

— Добре, — сказала я після паузи. — Підемо. Але якщо це виявиться тупим — я звалю перша.

— Та звісно. Але це буде круто, чесно.

— Подивимось, як круто ти заповниш анкету.

Він усміхнувся, і на мить став тим Данею, якого я знала ще до всіх "ідеальних", "не тих", і "можливо, вона живе поруч".

А я — знову була в чомусь новому. Не поруч із ним. А паралельно.

* * *

Speed dating проходив у затишному залі бару з м’яким світлом і столиками навпроти одне одного.

Я з’явилася останньою — з розтріпаним пучком, в своїх улюблених джинсових шортах й новому топі у дрібну сіточку, через який трохи проглядав чорний бралет. Легка підводка, кільце на великому пальці й звичний — "мені байдуже" — вираз обличчя.

— А ти що, вирішила йти в образі «я випадково зайшла»? — з усмішкою кинув Даня, коли побачив мене біля входу.

— Ні. Я вирішила бути собою. Це нова мода — спробувати не прикидатися.

— Цікавий експеримент.

Я нічого не відповіла — тільки сіла за вільний столик і взяла бокал просеко. За кілька хвилин гра почалась.

Тридцять хвилин і вісім незграбних розмов пізніше, я вже беземоційно перемикалась на автоматичне:

— Привіт.

— Так, я Христя.

— Ага, вебдизайн.

— Ні, не заміжня.

Коли гра закінчилась і учасників запросили повернутись за довільні місця, Даня, як завжди, з’явився останнім — і, звісно, сів біля мене.

Ми мовчки зіштовхнули бокал і склянку з колою. Тиша не була напруженою. Просто... втомленою.

— І хто тобі сподобався? — запитала, не дивлячись на нього.

— Ну... Та, в червоному, Катя. Вона з Чернівців. Ще та, з чорною короткою стрижкою. Говорила про Франка і подкасти.

— Стосунки на відстані — не для тебе, — кинула я, потягнувши з бокалу.

— А тобі хтось приглянувся?

— Ага, — закотила очі. — Письменник із математичною освітою і недопсихолог, який вирішив мені пояснити мій внутрішній конфлікт.

— Ну, звучить як ідеальна пара.

— Майже. Як дві частини мого роздратування.

— І кого ж ти напишеш в анкету?

— Того, хто ніколи не напише мене, — сказала майже беземоційно, але погляд коротко торкнувся його обличчя.

Даня завис. Вперше за вечір.

— Недопсихолога чи письменника з математичною освітою? — спитав із намаганням перевести в жарт.

— Бізнесмена. З ключами від “Кіа Сід” і не останнім айфоном.

— Можна подумати, це критерії справжнього щастя.

— А справжнє щастя — це знати, чого ти хочеш. І не бути чиєюсь “звичкою”.

Даня мовчав. Потім зітхнув.

— Може, наступного разу краще просто піти поїсти піцу. Без цієї комедії.

— Може, наступного разу я піду сама.

Наші погляди знову зустрілись. Але на цей раз я не відвела очей. І не чекала реакції.

Даня змовчав. Його усмішка, яка ще кілька хвилин тому трималась на обличчі, трохи зникла, ніби змилась тоном від світла. Він провів пальцями по склянці з напоєм, ніби хотів щось сказати — але передумав. І тільки кивнув.