Розділ 3. Побічні ефекти печива

Деякі речі солодкі, доки не охолонуть.

Даня прийшов несподівано, як завжди. І як завжди — без попередження, з пакетом борошна в одній руці й музикою в іншій.

— Христя, ти — єдина людина, яка знає, як із цього зробити щось їстівне.

— То в магазині нічого готового не залишилось? — я вийшла з кухні, витираючи руки рушником.

— У мене був напад натхнення. Це не лікується супермаркетом.

Я хотіла сказати, що вже запланувала собі вечір — із тишею, новим фільмом і запеченим яблуком. Але він уже витягнув мій фартух і спробував його вдягти… через ноги.

— Дань, у тебе ж дві вищі освіти.

— Я гуманітарій.

Поки я змішувала тісто, він розкидав борошно на стільницю так, ніби малював пейзаж. Спробував розкатати тісто, зламав качалку (вона, щоправда, вже була тріснута). А потім, коли я ліпила кульки, він просто їв шоколадні краплі.

— Якщо ти з’їси весь шоколад, печиво буде сумне, і ти не побачиш результат власної творчості.

— Я розповім йому про своє побачення, і воно стане веселіше.

— Думаю, після такого воно перефарбується у всі кольори веселки. А взагалі, напад натхнення в кого? Чому все роблю я? — я рішуче підсунула йому миску з тістом.

— Ти серйозно? — він скептично підняв брову.

— Абсолютно.

Поки він качав кульки, я розкладала шоколад на вже сформовані заготовки.

І раптом відчула: щось змінилося.

Раніше ці жарти зігрівали. А тепер — тільки шарудять усередині. Як листя, яке ще не впало, але вже не тримається гілки.

Фільм обирали довго, а в результаті ввімкнули зовсім не те, про що сперечалися. Я вмостилася на улюбленому краю дивана, він розлігся поруч, ближче, ніж зазвичай, і вкрився пледом. Нашим спільним — сірим, м’яким, із ковтунцями.

Перші хвилини — тиша. Екран, звук, і його дихання десь поруч.

Він коментував сцену з якимись безглуздими теоріями, і я розсміялася. Голосно. Мабуть, щиро.

Він повернув голову, щоб щось сказати — і ми зустрілися очима.

Дивився не з насмішкою. І не з легковажністю. А якось інакше.

Але першою відвела погляд — я.

Навіть не тому, що ніяково. А тому, що більше не хотіла вірити в ці мікроілюзії.

— Ти стала трохи іншою, — сказав він раптом, і голос у нього був не таким.

— Це погано?

— Це… незвично. Але круто. Ти стала… я не знаю, сильнішою, чи що.

Я кивнула і не відповіла. Бо вперше відчула:

Мені більше не хочеться бути зручною. Не хочеться бути “тією, з ким весело і легко”. Хочеться бути собою.

Після фільму він лишився ще трохи. Ми розмовляли про дрібниці: фільм, смішну новину, печиво.

— Даня, ти речі свої забрати не хочеш? — запитала я, коли він взував кеди.

— Вони тобі заважають?

— Я не хочу, щоб у мене в квартирі був чоловічий одяг.

— Та це ж мій… твого бро, — додав із тією усмішкою, яку завжди ховав за жартами.

Я мовчки взяла його валізу й потягнула до виходу.

— Та хоч Тараса Цимбалюка — мені він не потрібний, — сказала, ледь не стишуючи голос на останніх словах.

Він завис на кілька секунд. Наче хотів щось заперечити, але не знайшов слів. Просто стояв і дивився на мене — з тим самим поглядом, у якому я колись шукала відповіді.

— Добре, — сказав тихо й нарешті взяв речі.

Він усміхнувся і пішов. Забувши свою джинсовку.

Я знала, що він повернеться. Але на цей раз я не зраділа, коли побачила її на вішалці.

Я просто взяла — і поклала в шухляду.

Не ближче, не далі. Просто — не в полі зору.

Після нього завжди залишається щось: чашка на столі, сорочка на спинці стільця, крихти на підлозі. І тиша.

Але сьогоднішня тиша інша. Не образлива. Не порожня. Просто — чесна.

Раніше я боялася, що він одного дня не прийде. А тепер…

Тепер мене лякає інше — що він прийде завжди. І я ніколи не зможу звикнути до життя, в якому його немає, бо не дам собі такої можливості.

Я так довго стояла на місці поруч із ним, що навчилась плутати це з близькістю.

Але це не близькість. Це — шкідлива звичка.

І, можливо, вона була потрібна мені раніше. Але я вже інша.

І мені потрібне щось нове. Не ідеальне. Просто — взаємне.