Розділ 2. Dream і дежавю

Той, хто не бачить тебе поруч — не обов’язково сліпий. Можливо, ти для нього просто — фонове світло. 

Зустріч у ранок неділі — традиція. Як і те, що я завжди приходжу раніше й займаю звичне місце біля вікна в нашій улюбленій Dream. Кав’ярня ще не встигла прокинутись остаточно: на барі стоять перші чашки з парою, у колонках грає щось джазове, а світло пробивається через високі вікна і падає плямами на підлогу.

У Dream все здається ідеальним — навіть хаотично розставлені книги, які хтось читає, хтось фотографує, а хтось бере додому, так і не дочитавши. Це місце сили для багатьох, а особливо для її власниці. Торі — жінка без зайвих слів. Якщо їй щось не подобається — ти це відчуєш. Але вона ніколи не підвищує голос. Зараз я створюю для неї вебдизайн для нового простору, і кожна зустріч із нею — це як редактура свого життя.

Знаючи її характер, я думаю, якби вона побачила мене зараз — занурену в роздуми про свого кращого друга — вона б без слів поставила переді мною склянку з льодом і сказала б: "Охолонь." Це ж в неї, в свій час, був закоханий не один. Про все вона писала в своєму романі "Немає вільних столиків".

Двері кав'ярні відчинилися, і в них увійшов Даня. Він виглядав так, ніби проспав лекцію з життя. Волосся скуйовджене, на обличчі — втома. Я знала цей вираз. Вчорашнє побачення не стало винятком.

Він замовив своє капучино з корицею і сів навпроти. Я відставила чашку латте вбік.

— Щось не схоже, що ти був на “ідеальному” побаченні, — посміхнулась.

— Це. Була. Катастрофа, — видав він, упершись ліктями в стіл.

— А як же ж “вона ідеальна”?

— Вона абсолютно не така, як я очікував.

Я вмостилась зручніше, готуючись до перегляду нового “серіалу”.

— На фото в тіндері вона була зовсім інша — мінімалістичний пастельний стиль, русе розпущене волосся, якась така... ніжна. А вчора… Зустрічаємось — вона вся в рожевому, волосся вибілене, частково пофарбоване теж в рожевий, заплетене в два хвости. Вона мені казала, як це називається, але я не запам’ятав.

— Soft girl, — ледь стримую сміх, ковтаючи ковток кави.

— От, точно. А ще — вона любить літературу. Але… історичну.

Тут я вже не витримала і розсміялася.

— Христя, це не смішно!

— Знаючи, як ти “обожнюєш” історичну літературу — мені дуже весело. А як же “Дощ у Парижі”?

— Побачила цитату в тіктоці — і вона їй “дуже сподобалася”, — останні слова він вимовив писклявим голосом, і ми обоє нарешті розсміялись.

— І про що ви говорили цілий вечір?

— Я майже весь час мовчав. Вона — про шопінг, про те, як складно підтримувати стиль, що не вистачає на манікюр, і як важко знайти майстра, який не зіпсує форму брови...

— Справжня трагедія сучасності, — зиркнула я і склала руки на грудях. — Ні, ну чесно, Даня… Ти шукаєш “ту саму” в тіндері, і дивуєшся, що вона тобі не підходить?

Він витріщився у вікно кілька секунд, а потім сказав майже пошепки:

— Я втомився, Христя. Від усього цього. Від пошуків.

Я зробила вдих. Довгий. І повільний. І вирішила сказати.

— Може, вона зовсім поряд?

Він подивився на мене. Але якось… повз.

— Можливо. Ходить тими ж вулицями, живе в сусідньому будинку. Але ми ще не зустрілися, — зітхнув.

Я теж зітхнула, але інакше — закотивши очі.

— Дань, тобі треба окуляри.

— Знаєш, я теж так думаю. А то останнім часом букви пливуть.

Серйозно?! — мої думки мали всі шанси вибухнути, але я втрималася. Він сидів спокійно, перебирав вилкою ягоди з десерту на своїй тарілці, а я намагалася не перетворитися на гігантську неонову вивіску з написом "Ось вона — подивись".

Я повернулась додому ближче до обіду. Місто вже шуміло неділею — хтось гуляв із дітьми, хтось із кавою, а я — з важкими думками. Коли в голові безлад, я переставляю речі. Так простіше думати. Краще — не болить, але хоч впорядковано.

Цього разу я дістала фото в дерев’яній рамці. Ми з Данєю на випускному. В обох посмішки — майже ідентичні. Я пам’ятаю, що в той день ми сміялись, бо хтось назвав нас “парою”.

Я крутила цю рамку в руках і думала, чому. Чому після всіх його побачень, усіх “вона — не та”, я все ще чекаю. Чому досі сподіваюся, що він нарешті побачить.

А потім… поставила рамку на місце. Світлину — ту ж саму. Але цього разу — трохи далі від краю полиці.