Розділ 1. Ніби разом, але не пара

Інколи він приходить, щоб приміряти сорочку, а я — щоб приміряти, чи ще витримаю.

Вечір суботи підкрався непомітно. Здавалося, що день тільки почався, але вже сутеніло, і небо за вікном повільно змінювало відтінок з блакитного на сливовий. З вулиці тягнувся запах сирої бруківки після дощу — липень, хоч і спекотний, але з норовом. В моїй квартирі було затишно по-домашньому: світло від торшера розтікалося теплим жовтим плямами по стінах, на підвіконні тьмяно блимала гірлянда, яка залишилася з грудня — не тому, що свято, а тому, що світло іноді рятує.

Даня за цей тиждень встиг сходити на два побачення, і знову — "не ідеальна". Я тим часом закінчувала макет для замовниці — вебдизайн для нової кав’ярні. Не мрія, але стабільний заробіток.

На кухонному столі залишки фрешу, а в мисці — полуниця, яку я не встигла доїсти. Сьогодні мав бути вечір релаксу: маска з запахом кокосу, теплий плед, і попкорн для перегляду нової комедії.

Але ідилію порушив дверний дзвінок. Він завжди дзвонить один раз — і чекає. Як пароль.

Я вже знала, хто це.

Це точно Даня.

— Тебе виселили з квартири і ти не маєш де ночувати? — запитала я, побачивши в його руках валізу.

— Дуже смішно, — закотив очі.

— Чи ти зібрався на відпочинок і прийшов сказати мені "папа"?

— Христя, скільки можна... — він скинув кеди в коридорі, залишивши їх криво біля моїх білих кросівок, і заглянув у кухню. — Мені треба твоя допомога як дівчини.

— Ооо, це щось новеньке.

— Допоможи мені підібрати лук на побачення.

— А, ні, все як завжди, — зітхнула я і вмостилась на дивані, підібравши ноги під себе в позу лотоса. Попкорн був під рукою, тому я вирішила влаштувати собі сеанс "живого кіно".

Він вийшов із моєї кімнати вже з першим варіантом:

— Яке краще — це? — приклав до себе сорочку в дрібну клітинку, — чи це? — вже тягнувся до блакитної з тонким комірцем.

Я поглянула на нього крізь теплий світ торшера, який м’яко лягав на силует. Ці сцени були вже десятки разів, але кожен раз боліли трохи інакше.

— Щоб відповісти на це запитання, мені треба знати, що їй подобається.

— Вона любить простоту. Ненавидить показуху, слухає Arctic Monkeys і цитує “Дощ у Парижі”. Вона ідеальна.

— І ти це зрозумів по переписці? — запитала я, скептично піднявши брову.

Він зупинився перед дзеркалом, яке я стояло біля шафи — бо так падає гарніше світло, — і приклав до себе блакитну сорочку.

— Мені здається, ця — ідеальна.

Я втупилась у нього, ковтаючи глибший коментар. Але сказала:

— Дань, вони всі класно дивляться. Але є одна проблема — в них немає тебе.

— Ну не можу ж я прийти на побачення у футболці з принтом і широких штанах.

— А я думала, в стосунках головне — бути собою.

— Та що ти в цьому розумієш, — буркнув він. — Ти ж ні з ким не зустрічаєшся.

Я зависла на мить. І потім сказала тихо:

— Але ти мене добре знаєш. Взагалі-то, в університеті в мене був хлопець.

Він змовчав. Тоді я сама додала:

— Ми були разом майже два роки. Спочатку все було... правильно. Але потім я дізналась, що він мені говорив не всю правду. І не про інших дівчат — про себе. Про те, ким він є насправді. Йому зручно було брехати. А мені незручно було більше терпіти.

Я на мить згадала його очі — такі впевнені, коли він переконував мене, що я все вигадала. І свій голос, що ледь тримався, коли я йшла.

Ми стояли на зупинці, я в пальті з розірваною підкладкою і промоклими рукавами, а він казав: «Це дрібниця. Ти просто ускладнюєш.»

Але мені було боляче навіть у дрібницях.

— Я чув цю історію не один раз, але ж це було вже давно, — пробурмотів Даня.

— Роби як знаєш. Але потім не кажи, що я не попереджала, — знизала плечима.

Він ще трохи покрутився біля дзеркала, потім зібрав сорочку й пішов перевдягатися.

І знову — він ішов на побачення, а я залишалась сама. Гадати, що цього разу буде "не так".

Коли двері за ним зачинилися, я залишилась одна у квартирі, наповненій звуками й тиші, яка завжди голосніша, коли він йде.

Я повернулась до дивану. Піднесла миску з попкорном ближче. Натиснула "Play". Світло торшера трохи мигнуло — можливо, як і моє терпіння.

Може, я просто зручна. Як пуфік у коридорі: завжди під рукою, не заважає, і на нього зручно кидати речі перед тим, як піти до когось іншого.

Я — його звичка. Та, що варить каву. Та, що підбирає сорочку. Та, що завжди на місці. Але не в серці.

І що найдивніше — він мені дорогий. Не тому, що ідеальний. А тому, що мені все ще хочеться, щоб хоч раз він обрав — не іншу, а мене.

Запланований на вечір фільм ніхто не скасовував. Я вдягнула плед знову, витягнула ноги і притулилась до диванної подушки.

Сьогодні я ще тут. Але не обіцяю, що назавжди.