Пролог. Її не питають, чи зручно

Найдовше тривають звички, які ми плутаємо з любов’ю.

Кав’ярня ще пахне ранком, хоча надворі вже обід. Ми з Данею займаємо свій звичний столик біля вікна. Він замовляє капучино з корицею, я — латте без зайвих слів. Офіціантка нас пам’ятає. Вона усміхається до нього частіше, ніж до мене. Я не ображаюсь.

На мені оверсайз футболка з принтом гурту, який Даня колись накидав мені в плейлист. Джинсові шорти з бахромою впираються в край стільця. На голові — розтріпаний пучок, той самий, що тримається на двох шпильках і кавовому терпінні. Образ “мені все одно” — доведений до автоматизму.

У нас є ритуал. Він приходить із новою історією. Я слухаю. Він не помічає, що я запам’ятовую більше, ніж варто.

— Я вже подумав, може, зі мною щось не так, — каже він, ледь не втомлено. — Ну типу, вона була норм, навіть дотепна. Але знову — ні.

Я киваю, тримаючи в долонях теплу чашку. Кавомашина позаду шипить, за сусіднім столиком хтось гучно сміється, а я ловлю себе на тому, що рахую — котра це вже історія.

Сьома? Десята? Я припинила фіксувати після тієї з ідеальними бровами.

— І що не так було цього разу? — запитую. Не з цікавістю, а тому що це — частина нашої гри.

— Ну… не той вайб, — Даня зітхає. — Я не знаю. Вона навіть не знає, хто такий Бродський. Я в шоці. І запитала, чому в мене стільки збігів у тіндері, якщо мені ніхто не підходить.

Спочатку я слухаю уважно, але потім його голос стає лише фоном. Я переводжу погляд у вікно. На галявині дівчина грає зі своїм песиком, поруч — дитячий майданчик, де молоді батьки обіймають доньку, а повз кав’ярню проходить пара — вони сміються, зупиняються, цілуються легко, між іншим, як ковток повітря.

А я… я сиджу тут. І знову не я. І знову — поруч.

Найбільше образливо бути тією, з ким по-справжньому зручно. З ким не боїшся бути втомленим, мовчазним, чесним. Але не закоханим.

— Христя, — він клацає пальцями в мене перед очима. — Ти мене взагалі слухаєш?

— Скільки в тебе вже тих побачень було? І ні одна не підійшла? — питаю, повертаючись до нього.

— Ну, — він знизує плечима. — Всі не такі.

— А яка тобі треба?

Він замовкає. Морщить лоба, ніби шукає формулу. Чухає потилицю, піднімає брови, хоче щось сказати — і не каже.

— От бачиш, ти й сам не знаєш. То, може, справа не в них, а в тобі?

Він дивиться на мене. Ці очі я знаю до крихти. Подив трохи з образою. Трохи з ніжністю. Як завжди.

— Ти взагалі на чиєму боці?

— На боці жіночої солідарності, — відповідаю з посмішкою.

Але ковтаю решту слів.

Я знаю, на чиєму боці я була. Завжди.

І це моя найбільш шкідлива звичка.

Бути завжди поруч з тим, хто мене не бачать.