Сад Пам’яті — і що бачать коробки, коли сплять?

Стежка за сміттєвим баком привела команду до місця, яке ніхто з них не бачив раніше — хоча всі жили поруч усе життя.

Сад Пам’яті.Тут росли дерева, на яких замість листя висіли… малюнки, фотографії, уламки старих іграшок, забуті шкарпетки й потерті записки. У повітрі пахло ностальгією й ванільними хмарами. А під деревами спали коробки.

— Вони…бачать сни? — здивувалась Соня.

— Так, — кивнув Тумчик.— У кожній коробці — чиясь стара мрія. Те, що колись було важливе, але загубилося. І тепер вони тут, щоб допомогти вам не забути головного.

Петрусь, Шкарпунчик, Кнопуся, Соня, Барсик, Шархотик і бабуся Пиріжочок ходили поміж дерев, заглядаючи в коробки. У кожній — маленький світ:

У першій — стара вистава, де Петрусь співав пісню, забув слова і всі разом придумали нові.

У другій — машинка, яку Барсик так і не доробив, але вірив, що колись вона полетить.

У третій — круговерть зірок, яку бачила Соня в дитинстві, коли мріяла стати космонавткою-балериною.

— Це...ми? — прошепотала Кнопуся.— Це — наше "колись", — пояснив Тумчик. — І тільки з ним поруч ви зможете рухатися вперед.

Серед дерев вони знайшли останню коробку. Вона була запечатана й мовчазна.

 —Це твоя, Петрусику, — сказав Тумчик.

Петрусь доторкнувся до неї — і коробка відкрилась. Усередині — малесенький човен з паперу.На борту напис: "Команда є, якщо ми разом."

Петрусь озирнувся на друзів.І зрозумів:не важливо, що в кого виходить. Важливо — що вони поруч.

— Ми справжня команда? — запитав він тихо.

— Більше ніж команда, — сказала бабуся Пиріжочок. — Ви — пригода, яка ніколи не закінчується.

Того вечора вони повернулися у двір. Компас затих.Коробки залишились у Саду. Але Тумчик залишився з ними — як талісман. І вночі, коли всі засинали, на небі спалахнули нові зірки — названі на їхню честь.

Бо навіть найшалапутніші мрії — важливі, якщо в тебе є друзі.