Новий мешканець двору — таємнича коробка

Вечір опустився на двір, неначе ковдра з персикових хмар. Калюжа бажань зникла, лишивши легкий блиск на асфальті та тепло у серцях. Команда “Райдужного Вітрильника Соні” стояла в колі, обіймаючи свої мрії.

І тут — скрегіт.

Дивний. Незвичний. Немов хтось повільно тягнув щось важке по бруківці.

— Це не я! — одразу сказав Шкарпунчик.— І не мої каструлі, — підняв руки Барсик.— То не вітер? — насторожилась Соня.— То коробка! — хрипко прошепотів Шархотик. — Я її пам’ятаю…

Усі повернули голови. Біля самого входу у двір, просто під старим кленом, стояла велика картонна коробка, заклеєна сріблястою стрічкою. Її не було ще хвилину тому.

— Хтось її поставив? — спитала Кнопуся.— Ні, вона...сама прийшла, — сказав Петрусь.

Коробка була... жива.Вона повільно тремтіла. Тихенько посвистувала. І з неї вилізла лапа.

— АААА!!! — дружно крикнули всі.

— Це...хтось у шкарпетці?! — вигукнув Шкарпунчик.— Ні! Це... щось інше! — прошепотала Соня і зробила крок уперед.

З коробки виліз… м'який, волохатий клубок, на якому стирчали вуха, а ззаду — крила з ґудзиків. Він позіхнув, подивився на всіх блакитними очима й сказав:

— Привіт. Я — Тумчик. Я прибув, бо...ваше бажання ще не виконане.

Усі завмерли.

— Чиє?— прошепотав Барсик.— Ваше спільне, — сказав Тумчик. — Ви всі мрієте…бути справжньою командою.

І з його пухнастого хвоста випав старовинний компас, який обертався навіть без вітру.

— Це… чарівний Компас Пригод! — скрикнув Шархотик. — І якщо він з’явився…значить, попереду справжня мандрівка.

— Можливо… навіть за межі двору, — прошепотала бабуся Пиріжочок, наливаючи всім теплий вишневий сік.

Вони всі дивилися на Тумчика — незрозумілу, але напрочуд милу істоту — й відчували: починається щось велике.