ВРЯТУВАТИ РАШПІЛЯ

    Літні канікули Андрусь проводив у дідуся й бабусі. Цілісінькі дні він гасав подвір'ям, допомагав по господарству, лазив по деревах і грався з друзями в будиночку на дереві, який змайстрував для нього дідусь.

    Саме того літа й сталася дивовижна пригода зі зникненням Рашпіля.

     Одного сонячного ранку Андрусь із Туптопом полізли на стару черешню. Гілки аж гнулися від стиглих темно-червоних ягід. Поки друзі ласували черешнями, до саду вийшов і Рашпіль. Він добряче від'ївся на домашній сметані, але мисливських звичок не полишив. Щоправда, тепер здебільшого лише вдавав лютого хижака: крався, кумедно махав лапами, робив стрімкі стрибки, але нікого не ловив. Просто грався.

    Його цікавило все: метелики, коники, ящірки. Та найбільше він любив спостерігати за бджолами й джмелями. Колись одна бджілка добряче вжалила його в носа. Відтоді Рашпіль став обережнішим. Він сідав поміж квітів, уважно стежив за смугастими трудівницями, іноді обережно обнюхував джмелів, але більше ніколи не намагався їх упіймати.

Раптом Туптоп насторожився.

— Чуєш? — тихенько прошепотів він Андрусеві.

Із високої трави долинув дивний звук. Наче хтось неголосно чхнув. Це точно був не кіт і не їжак. 

Андрусь озирнувся, але нічого не побачив.

А от Рашпіль помітив. Із густої трави виглядав пухнастий сірий хвостик.

— Няу! — радісно скрикнув кіт і, не роздумуючи ні секунди, стрибнув на те, що вважав мишею.

Та вполював зовсім не мишу.

Із трави почувся обурений вереск, а тоді перед усіма постав розлючений Дворовик.

— Ах ти ж капосний котяро! — заверещав він так голосно, що навіть бджоли на мить припинили свою роботу. — На мене полювати надумав?!

Дворовик сердито тупнув ногою, клацнув білими пазурчиками й вигукнув:

— Перетворись!

Тієї ж миті Рашпіль почав стрімко зменшуватися. За кілька секунд від пухнастого рудого кота залишилося лише маленьке руде мишеня з великими переляканими очима й усе ще котячим хвостом.

Хвости для Дворовиків — святе. Їх вони ніколи не змінюють, навіть за допомогою найсильнішого чаклунства.

Дворовик схопив Рашпіля за шкірку.

— Посидиш у мене! Будеш знати, як чесних господарів дворів ловити!

З цими словами він швидко почимчикував до старого горіха.

Біля самого коріння дерева з'явилися зеленувато-сірі дверцята. Не встиг Андрусь і оком змигнути, як Дворовик відчинив їх, шмигнув усередину й міцно зачинив за собою. Тієї ж миті дверцята стали майже непомітними серед шорсткої кори, а ще за секунду й зовсім зникли.

Усе сталося так швидко, що Андрусь лише розгублено кліпав очима.

Зате уважний Туптоп бачив усе.

— Біда, — тихо сказав він. — Треба рятувати Рашпіля.

Вони кинулися до горіха.

Андрусь щосили стукав кулаком туди, де щойно були дверцята.

— Відчиніть! Будь ласка! Він більше не буде!

Туптоп чемно гукав:

— Пане Дворовику! Ми дуже перепрошуємо! Це сталося випадково!

Та ніхто не відповідав.

Друзі довго обходили дерево, заглядали під коріння, обережно торкалися кори, але так і не знаходили жодних дверцят.

Андрусь важко зітхнув.

Йому було так шкода Рашпіля, що на очах виступили сльози.

— Ми не можемо його покинути... — тихо сказав хлопчик.

Туптоп замислився, почухав потилицю й нарешті вигукнув:

— Знаю! У Дворовиків є одна слабкість.

— Яка?

— Вони терпіти не можуть безладу. Якщо десь щось лежить не на своєму місці, вони не витримують і неодмінно виходять усе прибирати. Або зробити невеличку капость. Як от заховати сапу, чи поливайку.

Очі Андруся засяяли.

— Тоді зробімо такий безлад, щоб він точно не всидів!

Хлопчик приніс свій старий списаний блокнот, повиривав із нього сторінки й порозвішував їх на нитках між гілками горіха.

Потім узяв клубок бабусиної пряжі й густо обмотав стовбур дерева різнокольоровими нитками. Вони звисали, плуталися, чіплялися одна за одну й навіть майоріли на легенькому вітерці.

— Бабуся, мабуть, сваритиметься... — мовив Андрусь, уже трохи шкодуючи про свій вчинок.

Та Туптоп його заспокоїв:

— Коли врятуємо Рашпіля, усе змотаємо назад.

Хлопчик кивнув.

Для такого важливого діла його добра бабуся точно не пошкодує кількох клубочків ниток.

Потім друзі сховалися за кущем смородини й почали чекати.

Минуло кілька хвилин.

Потім ще кілька.

Сонце піднялося вище.

І раптом...

Біля самого коріння горіха знову проступили маленькі зелено-сірі дверцята. Вони повільно прочинилися і назовні визирнув Дворовик. Нарешті його можна було добре роздивитися.

Він був невисокий — трохи вищий за Андрусеву шкільну лінійку, яку колись обмалював його однокласник Ростик. Усе тіло вкривало густе сіре хутро. Великі жовті очі нагадували совині, рожевий носик був схожий на маленьке поросяче рильце, а на коротеньких лапках блищали акуратні білі пазурчики. Вуха в нього теж були чималенькі, проте до розкішних вух Туптопа їм було далеко.

Щойно Дворовик побачив папірці та намотані довкола горіха нитки, його очі стали ще більшими.

— Ой лишенько!.. Який жах!.. Який безлад у такому чарівному садочку!.. — застогнав він.

Схопившись за голову, Дворовик кинувся зривати папірці, розплутувати нитки. Все це він робив безперестану бурмочучи собі під ніс: 

— Хто ж таке наробив? Які нечепури! Яке неподобство! У саду й на подвір'ї має бути лад! Порядок! Порядок понад усе! Лад ладесенький і порядний порядочок! Лише так! І ніяк інакше! 

Він так захопився прибиранням, що навіть не помітив двох маленьких спостерігачів, які, затамувавши подих, визирали з-за смородинового куща.

Андрусь тихенько штовхнув Туптопа ліктем.

— Спрацювало...

Шкарпетник широко всміхнувся й ледве чутно прошепотів:

— А тепер треба придумати, як визволити Рашпіля.

        Дворовик так завзято прибирав, що невдовзі біля горіха вже не залишилося жодного папірця. Потім він почав терпляче змотувати кольорові нитки.