ТАЄМНИЙ КУРІНЬ ПІД ЯЛИНКОЮ

Радості Андруся не було меж. Нарешті настали зимові канікули! Зима цього року видалася справжня, сніжна. Місто стало біле-біле, а село — взагалі казкове.

      Андруся привезли в село аж на десять днів! Десять днів справжньої зимової свободи, снігового щастя!

Ледве встиг Андрусь привітатися й міцно обійняти дідуся Степана та бабусю Ліду, як ноги самі понесли його у сад, де лежали величезні білі кучугури, від яких аж дух перехоплювало.

— Оце так снігу! — вигукнув Андрусь.

Він швиденько вигадав собі розвагу — гру в екскаватора. Андрусь узяв широчезну лопату для снігу і почав прокладати доріжки. Так узимку часто грався його дідо Степан.

Спершу прочистив справжню магістраль до будки пса Бровка. Потім проклав дорогу до курникової багатоповерхівки. А ще зробив маленьку стежку до бджолиних хаток — вуликів.

— Узимку вони не вилітають, — поважно сказав Андрусь сам до себе. — Отже, можна гуляти без страху!

Саме тоді з-за заметів виглянула смугаста, яскрава шапка.

— Привіт, Туптопе! — зрадів Андрусь.

— Привіт! — помахав рукою шкарпетник. Цього разу Туптоп був одягнений як слід: у шапку, теплий кожушок, шарф і навіть чобітки.

— Я прибув раніше! — гордо повідомив шкарпетник. — Село взимку — це ж справжня пригода! Мені тут так подобається!

Прихопивши лопату друзі разом пішли до кінця саду. Там росла велика ялинка з розлогими гілками, на яких лежали пухкі шапки снігу.

— Дивись! — вигукнув Андрусь, підіймаючи лапату гілку і відкриваючи досить затишний простір.

Вони відгорнули трохи снігу і швидко облаштували справжню хатинку під деревом.

— Це наче індіанський вігвам! Ой, ні! Це наче курінь! — захоплено вигукував Андрусь.

— А що таке вітамін і курінь? — запитав Туптоп.

— Про вігвам я читав у книзі "Корінні народи Амирики". Це така палатка, традиційне житло корінних народів Північної Америки, той самий курінь, але зроблений не з гілок, а із жердин, накритий зверху корою, циновками або шкірами. Це тимчасова або переносна споруда, що слугує як хата. А

урінь — це така невелика схованка або хатинка, яку будують у лісі чи в саду з гілок, снігу або дощок. У такому укритті можна сховатися від вітру, відпочити або влаштувати справжній штаб для пригод.

— Уяви, що ми в дикому лісі, — продовжив Туптоп.

Друзі вже почали вигадувати, що вони відважні мандрівники.

І тут раптом…  почулися важкі кроки.

Туптоп аж підскочив.

— Ховайся! — прошепотів він. — Хто в лісі так ходить? Це ж ведмідь!

Хлопці притихли.

Зовні почувся кашель.

— Кхе-кхе…

Туптоп зблід і аж вуха пригнув. 

— Ведмідь кашляє… — прошепотів він.

Андрусь насупився.

— Дивно… Ведмеді взимку повинні спати в барлозі.

Шкарпетник задумливо потер підборіддя.

— А якщо… — прошепотів він. — Це його барлога… а ми її зайняли?

Андрусь округлив очі.

— О ні! Тепер він нас з'їсть!

І тут Андрусь з диким вереском вискочив з-під ялинки і помчав до старої груші, щоб залізти на неї.

Туптоп миттю зменшився і сховався на ялинці між гілками.

— Андрусю! Ти чого? — раптом почувся знайомий голос.

Хлопець завмер.

Під грушею стояв… дідусь Степан.

Андрусь повільно зліз із дерева.

— Ой, дідусю… я подумав, що ти ведмідь…

Дідусь так розсміявся, що аж шапка в нього підскочила.

— Оце так! — сказав він. — До речі, до тебе прийшов гуляти Матвій.

— Нехай іде до нас! — радісно вигукнув Андрусь.

Дідусь здивовано підняв брови.

— До вас? А хто з тобою тут?

Андрусь озирнувся на ялинку.

У цей момент до саду забіг Матвійко, сусідський хлопчик з яким Андрусь товаришував.

— Андрику! — гукнув він. — Давай будувати снігову фортецю! — на льоту запропонував веселий хлопчак.

— Давай, — радо погодився Андрусь. — У нас тут ще є прекрасний курінь… Таємний.

— Справжній таємний курінь пригод! — заплескав у долоні Матвійко.

Пригоди тільки починалися.