ВИПАВ СНІГ

       Сніг випав зненацька. Ще звечора за вікном усе було сіре та мерзле, а зранку світ прокинувся одягнений у білу шубу. Тож не дивно, що Андрусь ще й до ладу очі не протер, а вже поспішав кататися на санчатах.

      Хлопчак саме шукав другу рукавичку, яка невідомо куди поділася, коли в кімнаті з’явився Туптоп. Шкарпетник сидів на тумбі й чиберяв босими ногами.

— А куди це ти збираєшся? — поцікавився він.

— Глянь у вікно, Туптопе! Там снігу випало по коліна! Зима вчора сіра, а сьогодні змінила хутро на біле, мов той заєць-біляк.

— А що за дивний заєць? — запитав Туптоп.

— Заєць-біляк — це такий зайчик, що вміє міняти свою шубку, — продовжив Андрусь. — Влітку він сіро-коричневий, щоб його не було видно в траві. А взимку стає білий-білий, як сніг, щоб ховатися від ворогів. Тому я й сказав, що зима ніби змінила хутро — як той зайчик.

— Ого… — розвеселився Туптоп. — І пори року, і зайці перевдягаються.

— Звісно. Більшість тварин готується до зими заздалегідь: хтось жирок запасає, а хтось хутро нарощує. Ведмеді, до прикладу, добряче від’їдаються, а тоді засинають аж до весни. Як на мене, це сумно, — зітхнув Андрусь. — Якби ж вони знали, яке то щастя — на санках кататися!

При згадці про санчата його очі знову засяяли, мов вогники гірлянди.

— Ходімо з нами. На санках двом місця вистачить. — запропонував Андрусь.

Він витяг із шафи свої запасні маленькі чобітки, теплу куртку, великий пухнастий шарф і простягнув Туптопові.

— Ось, позичаю тобі. Інакше замерзнеш.

      Туптоп поважно кивнув і раптом тихо чхнув. Його руде патлате волосся пригладилося, гоструваті чималі вуха сховалися під шапкою, а сам він перетворився на звичайного хлопчика, тільки трішки старшого за Андруся.

      Аби влізти в позичений одяг, шкарпетник застосував диво-магію. Куртка закружляла в повітрі, махаючи рукавами, а чобітки, мов живі, застрибали по підлозі й почали поволі більшати, підлаштовуючись під нього. Коли одяг і взуття достатньо збільшились, Туптоп швидко вдягнувся.

— Так у людському світі зручніше, — пояснив він свої перетворення, поправляючи шарф.

Ось почувся голос мами:

— Синку, ти вдягся? Давай вже  йти, бо я в пуховику зараз зварюся, поки тебе дочекаюся.

— Зараз-зараз, ще хвилиночку! — гукнув Андрусь, підхоплюючи другу рукавичку, що, як виявилося, впала під батарею. Потім прошепотів Туптопові: — Я її відволічу, а ти прошмигни на вулицю. Там зустрінемося й підемо разом, ніби звичайні знайомі. Мама не запідозрить.

— Хороша ідея, — погодився Туптоп.

І поки мама зав’язувала Андрусеві шарф, шкарпетник сховався за котом, пройшов за ним у коридор і вискочив із квартири. Рашпіль, що вже звик до Туптопових гостин, навіть вухом не повів — пішов собі на кухню доїдати котлету.

          На вулиці було казково гарно. Дерева стояли, наче посипані цукровою пудрою, сніг порипував під ногами й виблискував на сонці. Туптоп зачаровано крутив головою, роззирався навсібіч. Аж ось почув голос свого товариша:

— Я буду і на льодянці, і на санках кататися! — радісно дзеленчав голос хлопчика, коли він вийшов із під’їзду з льодянкою в руках. За ним поспішала мама, яка несла санки.

Андрусь підбіг до Туптопа й радісно привітався, ніби випадково зустрів.

— Приві! Радий бачити! — потиснув він руку шкарпетнику, — Ходімо кататися з нами. Це буде крутезно!

— А батьки тебе не сваритимуть, якщо ти пішов з нами? — запитала Андрусева мама руденького хлопчину років десяти.

Туптоп не розгубився:

— Ні, вона знає, що я пішов гуляти в снігу, — весело й упевнено заявив він і пішов попереду.

І сніг тихенько скрипів уже під трьома парами ніг.

       Біля гірки було чимало дітей, також там були й кілька дорослих. Андрусева мама зустріла якусь знайому, а тому друзі могли гратися вільніше, не боячись, що мама стане щось розпитувати.

На вершині гірки Андрусь поставив санки і вони всілися удвох.

— Тримайся міцно! — зкомандував хлопчик.

— За що?! — встиг пискнути Туптоп, коли вони стрімко помчали вниз.

Вітер засвистів у вухах, сніг розлітався в різні боки, санки мчали, летіли... Унизу врізалися в м’який замет, перекинулися, і обоє товаришів опинилися в кучугурі м'якого снігу. На кілька митей запанувала тиша. Потім із кучугури визирнула голова Туптопа, десь збоку вибрався й його товариш, на ходу витрушуючи сніг із-за коміра.

— Ще раз! — вигукнув шкарпетник. — Це неймовірно!!!

        Вони каталися знову й знову. Незабаром Туптоп осмілів настільки, що зачарував санчата, аби вони ще й під гору їх вивозили. Добре, що дорослі цього не помічали. Чи то знову Туптопові чари якісь?

— Тепер з трампліну! Треба піднятися вище! — заходився шкарпетник і, чхнувши, здійняв снігову бурю, яка за мить намела вдвічі вищий пагорб.

Ото вже було катання! Спершу на санчатах, тоді по черзі на льодянці, тоді вже й просто котилися. І сміялися, сміялися...

Але до них уже поспішала Андрусева мама.

— Ану, хлопці, — сказала вона, — давайте додому.

— Ну мамо, матінко, матусю, ще хоч трішечки, — благав Андрусь.

— Ні, уже й так близько двох годин гуляєте. Ви подивіться лишень на себе — геть снігом залипли. Ходімо.

Робити було нічого — довелося коритися й іти додому. Біля будинку Туптоп чемненько сказав «до побачення» і зник за рогом.

Піднімаючись у ліфті, мама задумано промовила:

— Дивна річ, у твого друга і куртка, і шарф точнісінько як твої, тільки більшого розміру. Оце так збіг.

           Після обіду, коли Андрусь саме читав цікавезну дитячу детективну книгу, почулося знайоме тупотіння по паркету — на диван видерся Туптоп.

— О, а що це з ним? — поцікавився шкарпетник, глянувши на набурмосену фізію Рашпіля, що виглядала зі смугастої бавовняної ковдри.

— А-а, це мама його помила. Поки ми на санках та на льодянці каталися, кіт занудьгував і скинув з підвіконня кілька горщиків із рослинами. І не просто скинув, а ще й порозтрушував та викачався у всьому тому добрі. От і поплатився. Лишився без котлет і мокрий.