ПРИГОДИ У ПІДПРАЛЛІ

Пробувши у бабусі з дідусем майже десять днів, Андрусь довідався, що по нього приїде татко і забере додому.

Наступного дня, коли сонце ще тільки торкалося верхівок дерев, Андрусь уже метушився біля валізи, перевіряючи, чи взяв усе необхідне. У рюкзаку лежали книжка про детективів, збільшувальне скло, блокнот для нотаток і… дві запасні пари шкарпеток — «на всякий випадок».

– Андрусику, а це тобі навіщо? – здивовано запитала бабуся, побачивши шматок червоної цеглини, десяток різних камінців та кілька довгих гусячих пір’їн.

– Та то ж хлопчачі скарби, – засміявся дідусь. – Правда, чемпіоне?

– Так! – підтвердив Андрусь, швиденько закидаючи скарби в рюкзак, аби бабця раптом не надумала щось забрати. Бо таке вже було. Андрусь назбирав колекцію мохів і поклав під ліжком. А бабуся того ж дня прибирала. Всі мохи затягло в пилосмок.

Дорога була не така вже й довга, але Андрусю все одно мулько сидіти на одному місці. Добре, що краєвиди відволікали. Хлопчик рахував корів, що паслися на полі, дивився на рибалок, коли авто проїздило повз ставки...

Після села дорога до міста була для Андруся наче мандрівка у зовсім інший світ. Міські будинки поступово піднімалися на далекому горизонті, виростали між дерев та кущів. І зовсім скоро зелені луки, ліс і запах свіжоскошеної трави лишилися позаду.

– Андрусю! Нарешті ти вдома! – радісно вигукнула матуся й обійняла сина. – Так скучила. Мій хороший, як же ти засмаг! І веснянок додалося!

– Я багато часу проводив на подвір’ї. Стільки цікавих справ і пригод! – вигукнув Андрусь і розцілував маму в щічки.

Увечері, коли всі поснули, хлопчик згадав, що не встиг повідомити Туптопа про повернення в місто. Він тихенько встав, натягнув пухнастий халатик і попрямував до ванної кімнати, де стояла пральна машина.

– Туптоп, Туптоп, Туптоп, – прошепотів хлопчик, відкривши дверцята пралки.

Спершу нічого не сталося. Але потім у барабані щось блиснуло зеленкуватим світлом, і звідти визирнула знайома руденька голова.

– Андрусю! – вигукнув Туптоп. – О, ти вдома! Я й не знав, що ти вже мав повертатися. Готував тобі сюрприз.

– Ой, – засмутився хлопчик, – тепер сюрпризу не буде?

– Буде! Це ж теж пралка, а значить — вона веде до Підпралля!

– Підпралля?

– Так, – гордо відповів шкарпетник. – Наше королівство. Там живуть усі шкарпетники!

Андрусь завмер від захвату.

– Ходімо, я тобі покажу, – запросив Туптоп і простягнув руку. – Але запам’ятай: без мене ніколи не лізь сам у пральну машину! Це може бути дуже небезпечно. Тільки шкарпетник може мандрувати крізь пралку, а звичайна людина може застрягнути. А тепер бери мене за руку — і ходімо.

Хлопчик вагався лише мить, а потім поліз услід за своїм новим другом.

Світ перевернувся догори дриґом. Андрусь відчув, як його затягує у потік блискучих мильних бульбашок, світло миготить усіма кольорами веселки, а навколо звучить дивна музика — наче шелест барабана пральної машини, цвіркотіння садового цвіркуна і дзенькіт чарівних дзвіночків. Коли він нарешті опинився на ногах, то побачив перед собою ціле місто! Чудернацькі кольорові будиночки ніби вив’язані з ниток, дороги — з блискучих шорстких пластинок, схожих на риб’ячу луску. Вздовж вулиць ростуть кольорові дерева. Одні мали геть синє або фіолетове листя, і на них висіли величезні стручки, як у гороху. Інші були звичайні, але з безліччю гнізд. І в кожному з них сиділи не птахи, а кольорові тваринки схожі на котів. Андрусь із цікавості підійшов надто близько до такого дерева, тваринки почали сичати й гарчати, мов мінітигри.

– Куди це ти? Не підходь! Бачиш обмежувальну стрічку? Це ж не дарма! Це тобі не хатні кицьки, а люті гніздові котуни. Коли вони гніздуються, до них не можна наближатися!

– Буду знати, – відповів Андрусь, відходячи подалі.

Котуни заспокоїлися й почали досить миролюбно нявкати між собою. Андрусь роззирнувся навколо. Вулицями снували інші шкарпетники. Всі вони поспішали у своїх справах. Які ж чудернацькі вони були! Босі, але кожен мав на голові капелюха, шапку чи картузика. Цікаво, що Андрусь не побачив жодного шкарпетника в панамці.

«Можливо, вони панамо-ненависники? Або мають якісь упередження стосовно панам?» – подумав Андрусь і запитав товариша:

– Туптопе, а чому шкарпетники не носять панам?

Вуханчик аж злякався.

– Не кажи про панамки так голосно! Їх заборонили законом, адже вони не піддаються трансформаціям та метаморфозам!

Андрусь замислився. Колись він читав, що трансформація — це перетворення чогось одного на щось зовсім інше. От, наприклад, гусінь, перетворюючись на метелика, проходить трансформацію. А метаморфоза — це теж перетворення, тільки ще дивніше.

Поки Андрусь міркував над цими словами, почувся гучний і сердитий голос:

– Хто впустив людину до Підпралля?!

Перед ними постав високий шкарпетник у темному, картатому жилеті, з підзорною трубою за поясом і борідкою, у яку було вплетено безліч яскравих ниток. На грудях у нього висів медальйон у формі шкарпетки.

– Це пан Фрафпаф, директор Школи шкарпетників, – шепнув Туптоп, – і він мене ненавидить.

Фрафпаф суворо подивився на хлопчика:

– Люди не мають бути тут!

– Але він мій друг! – заперечив Туптоп.

– Людина? Ха! Чи можна йому довіряти? Доведеш, що можна — не покараю тебе. А не доведеш — відправлю на чистку фільтрів!

Андрусь випрямився і сказав:

– Я підтверджую: Туптоп мій друг. Якщо ви його покараєте, я піду допомагати йому. Він же мені допоміг визбирати яблука!

Фрафпаф трохи пом’якшав.

– Гаразд, хлопче. Якщо ти вже тут, то допоможеш нам із серйозною справою.

– Якою? – зацікавився Андрусь.

– Хтось краде шкарпетки просто зі складу. Навіть ми не можемо знайти винного. Може, ти нам допоможеш?

Очі Андруся засяяли. Нове розслідування! Він витягнув із кишені блокнот і ручку.