ТИСЯЧА МІШКІВ ЯБЛУК І ЧОРНА СМУГА

     Як відомо, життя часто буває схоже на зебру. То біла смуга, то чорна... Коли біла — добре, а коли чорна — не дуже. І Андрусеві цього дня випала саме чорна смуга. Принаймні він так думав.

Хоча все починалося чудово.

Коли він прокинувся, сонце світило ясно, за вікном щебетали пташки, а молодий півень горланив на все село. Кукурікати як слід він ще не вмів, тому просто горлав, та від того було ще веселіше. Настрій у Андруся зранку був відмінний.

До того ж… учора у нього випав молочний зуб. І вночі сіра мишка забрала його з-під подушки, залишивши натомість хрустку купюру номіналом сто гривень. Андрусь тепер знав, що таке «купюра» і «номінал». Купюра — це паперові гроші, один папірець. А номінал — це його вартість. Чим більша цифра та кількість нулів біля неї — тим більший номінал і тим більше цукерок чи морозива можна за неї купити. До речі, є ще монети. Вони металеві й дзвенять. А от купюри паперові й шурхотять.

Андрусь прокинувся з чіткими планами: після сніданку поїхати в магазин по морозиво, до обіду гойдатися на тарзанці, а після обіду зустріти Туптопа і придумати щось веселе. Він ще ввечері попросив бабусю наліпити вареників, аби пригостити друга. Дуже вже Туптопові полюбилися варенички.

Після сніданку бабуся відпустила його погратися з Матвієм. Підійшовши до хвіртки сусідів, Андрусь одразу почув голос друга. Матвій там чогось реготав.

— Привіт! — вигукнув Андрусь, заскакуючи в двір.
— Привіт, Андрик, — відповів Матвій і знову зареготав.
— Чого це я Андрик? — обурився хлопчак. — Ти мені знову нове прізвисько придумав?
— А чому б і ні. Хочеш бути Андриком?
— А ти хочеш бути Мандриком? — запитав Андрусь.

Матвій на мить задумався, а тоді кивнув:
— А давай!

Ну, свої прізвиська вони затвердили. А тоді вирішили, що й Сашко муситиме стати… Сандриком. Але цього сьогодні вони йому ніяк не повідомлять. Сандрика батьки віддали до бабусі й дідуся на цілих три дні. І він тепер, бідолаха, у місті. Сандрик розповідав, що йому там навіть по калюжах заборонено бігати. Одне слово — бідолаха!

Тож хлопці гралися удвох. Хотіли було з бочки пополиватися водою… аж вона порожня. Бо вчора ввечері її злили, а потім чогось світла не було й нову воду не накачали.

— Знов облом, — скривився Андрик. — То Сандрика нема, то води. Що ще чекати?

От саме в цю мить і почулося:

— Андрусику-у-у! Андру-у-усику-у! Іди-но додому! — гукала бабуся.

— Давай п’ять, Мандрику, і я побіг! — простягнув руку Андрик і, попрощавшись, поспішив додому.

А там на нього вже чекало проявлення чорної смуги.

— Бабусю, ти кликала? Що таке? — запитав він, а в голові малювалася картинка ласування морозивом.
— Є завдання. Треба зібрати яблука в садку. Ранні достигли, а ми ж усі не з’їмо. Дідусь їх повезе на пункт приймання.
— А навіщо там яблука?
— Їх купують на переробку. Роблять пастилу, джеми й сік.

Ох і не хотілося йому з тими яблуками «гратися», але що вдієш.

— Ну добре… ходімо, — зітхнув Андрусь.

Якби він знав, що то за робота! Спершу треба було струсити яблука з двох дерев, тоді відібрати гарні окремо, гнилі — окремо. Надгнилі яблука клали у компост. До речі, компост — це перетворені рослинні відходи на добриво для нових врожаїв. Правильно зроблений компост зовсім не має неприємного запаху, а користі з нього багато-багато-багато.

Збирали вони, збирали… аж Андрусю стало нудно. Він робив кілька перерв на жонглерські тренування яблуками. Потім знову збирав-збирав… Тоді розглядав цяточки на яблуках…

Бабуся працювала дуже швидко й висипала в мішки кошик за кошиком. Андрусь старався не відставати, але щось йшло не так... або не туди.

— Ну що, обід? — нарешті запитала бабця. — Саме час. А тоді відпочинемо й доробимо. Добре?
— Ууугу, — тільки й простогнав Андрусик. Його двічі вмовляти не треба: кинув рукавички у кошик і побіг до хати.

Після обіду Андрусь ліг на лаві у садку, чекаючи, доки бабуся вийде з хати — мити посуд вона йому ще не довіряла.

Повітря приємно пахло квітами, яких росло ціле море. До них зліталися бджоли, джмелі, метелики. Андрусь пригадав, як колись бачив метелика, який пив воду з росинки. У нього був дуже довгий і тонесенький хобот.

— Привіт, Андрусь! — скочив на лавку Туптоп. Сьогодні він був без шапки, але з маленькою торбинкою.
— Привіт, Туптопе! Як твої справи?
— Просто чудово. Сьогодні вполював такі класні шкарпетки. Зелену в жовті качечки, фіолетову в рожеві зірочки і шкарпетку у чорно-білу смужку. 

Туптоп навіть дістав їх з сумки і показав другові.
— Чим незвичайніші — тим більший енергетичний заряд з них можна зняти. — поясним непояснюване Туптоп.

— От щодо смуг… Ти вмієш проганяти чорні смуги? — поцікавився хлопчак, поглядаючи у бік яблунь.
— А що трапилося? — запитав Туптоп. — Що за чорна смуга?
— Ну, так кажуть. Коли один день тобі щастить, а інший — не щастить, — пояснив Андрусь.
— І у чому ж тобі так не пощастило?
— Та з самого ранку якісь каверзи. То Сашка вдома нема, то води в діжці… А тепер оці безкінечні яблука.
— Яблука? Ага! То це ти яблука збирав? І багато треба ще назбирати?
— Ага. Так щоб тисячу мішків… А може і мільйон, — геть похнюпився Андрусь.
— Я тобі допоможу. Будемо збирати разом... і гратися водночас.
— А як же це? — запитав хлопчак сумним голосом.
— Пограємо в слова. Ось я візьму яблуко і скажу слово «шкарпетка». Тоді ти маєш сказати наступне слово на літеру "А", бо вона у слові була остання.

Андрусю сподобалася ідея. Він помітно пожвавішав, вхопив корзинки і побіг до яблуні.
— Акула! — звідтам крикнув він Туптопу.

Шкарпетник вхопив ще дві корзинки і побіг за товаришем.
— Ананас. Тобі на «С»…

       Отак граючись і сміючись вони швидко зібрали чотири корзини, два відра і один возик гарних яблук. І коли бабуся вийшла дозбирати решту плодів, то виявилося, що Андрусь все зібрав. Звісно, що Туптопа вона не побачила. Бо вухастий хитрун зачув її наближення, зменшився у розмірі й застрибнув Андрусю в кишеню.