ЗНАЙОМСТВО ЗІ ШКАРПЕТНИКОМ

Мама діставала з пралки вологий одяг, аби потім розвісити.

– Ну і де ж другий? – дивувалася вона, і зазирала то в пралку, то в тазик з випраними речами. Тоді стала перетрушувати корзинку зі ще невипраним одягом. Її метушня привернула увагу Андруся, що саме висів у дверному отворі, спершись руками об один одвірок, а ногами об інший. Відволікшись від верхолазіння, він поспішив на допомогу.

– Матусю, що трапилося? – поцікавився Андрусь.

– Одна з твоїх смугастих шкарпеток десь поділася, – пояснила мама, продовжуючи перетрушувати випрані речі. – Достеменно знаю, що клала у пралку обидві. Перешукала, перетрусила все. І нема. Як таке може бути?

– Ой, це ж мої улюблені! – зойкнув засмучений Андрусь, – Вони були такі піратські!

Мама, вже не розраховуючи на знаходження пропажі, взяла тазик і пішла на балкон, аби росвісити випране на мотузках. Андрусь поспішив за нею.

– Може її хтось поцупив? Невже шкарпетка могла розчинитися у воді? А якщо розчинилася, мов цукор у компоті, то чого лише одна? – сипав питаннями хлопчик.

– Не знаю синку, може ще знайдеться. А як ні – купимо тобі ще кращі, ще пірацькіші. Просто якийсь феноменальний шкарпетковий парадокс. – сказала мама поправляючи випрані штанці Андруся.

Хлопчик не став відволікати маму від справ. Зараз він обдумував два цікаві і красиві слова, що почув від мами: феноменальний і парадокс. Вирішив пошукати про них в інтернет-словнику. Виявилося, що «феноменальний» – це означає рідкісний, незвичайний, винятковий, а «парадокс» – це несподіване явище, яке не відповідає звичайним науковим уявленням. Андрусь був задоволений, що тепер вивчив два такі цікаві слова. Вони тепер будуть в його колекції слів. Він любив колекціонувати. І збирав цікаві гудзики, слова, машинки, книжки про піратів та детективів.

  – А тепер я маю дослідити цей шкарпетковий парадокс. Або знайти крадія.

Він неодноразово чув, як тато запитує маму де поділися шкарпетки. Про зникнення шкарпеток навіть у якомусь серіалі згадували. Тільки от Андрусь вже забув у якому.

       Першим, і головним, підозрюваним був їхній домашній кіт з бандитським ім'ям Рашпіль. Минулої осені тато Андруся підібрав його біля гаражів. Місцеві гаражники підгодовували котів-безхатченків, що там отиралися, і примітили малого рудого мишолова, що їв за трьох котяк і дряпав все до чого міг дотягтися. За отаку дряпучість його і прозвали, мов напилок, Рашпелем. Одного осіннього холодного дня рудий кицюн викупався в калюжі і тремтів десь під огорожею, а тато пожалів його і приніс додому. Андрусю смішне руде кошеня сподобалося, а от мама була не у захваті – її лякали якість котячі блохи. Та розумне мале зуміло швидко завоювати мамину прихильність. Тож, перемігши свої страхи,  Андрусева мама покупала котика і потруїла йому блох. Хотіла ще дати котуну нове ім’я, але на жодне, окрім як Рашпіль, він не бажав відгукуватися. І не дарма рудий бешкетник мав таке бандитське ім’я. Часом його ловили на крадіжках котлет чи ковбаси – він завжди мав добрий апетит. Іноді він крав і не їстівні речі. Наприклад, ключі від квартири, один з кедів Андруся, татів годинник...

        Перед тим, як взятися до діла, Андрусь вирішив, що не завадить перевдягтися в детектива. У нагоді стали біла шкільна сорочка, краватка-метелик і парадний шкільний костюм трійка, з чудовим картатим жилетом. Оскільки ні у нього, ні у батька капелюхів не було – позичив матусин, з тонким шкіряним пасочком і пряжечкою. Додав сюди ж затемнені окуляри, як у фільмі "Люди в чорному". А от взуватися не став. Як буде ходити вдома взутий – мама йому випише штраф. Отже, перевдягувшись належним чином, Андрусь поспішив обстежити місця, де Рашпіль полюбляє ховати крадене. Під ліжками, за тумбою та за диваном нічого, окрім котиськового м’ячика не було. Віддавши коту іграшку, Андрусь пішов до ванної. Тепер він вирішив оглянути місце де відбулося зникнення.  Востаннє шкарпетку бачили у пральній машині, перед закриттям дверець. Андрусь позазирав у всі щілини, оглянув все довкола – слідів та зачепок нуль.

– Ти чого це костюм одягнув вдома? Я цю сорочку, після вашого солодкого столу в класі, ледь відіпрала. А ти її тепер ще й вдома тягаєш?!

Мама мала розгніваний вид. Андрусь стрімголов чкурнув у свою кімнату передягатися. За мить він вже був у домашніх літніх штанцях і футболці. Правду кажучи, без костюма йому значно зручніше. 

– Оце інша справа, – усміхнулася мама і поцілувала сина в обидві щічки. – То що ти робиш? – запитала вона.

– Детективую. Чи детективлю… Чи… Ну… Детектив я.

– Як захопливо! Тоді продовжуй. Я не заважатиму. – і вона чемно покинула місце можливого злочину.

В одній детективній книзі Андрусь читав про приманку для злочинців. І вирішив «ловити на живця». У себе в комоді він обрав найкращі шкарпетки і розклав їх у ванній кімнаті.

– Андрусику, я до тітки Іри збігаю, на півгодинки, – сказала мама десь з коридору, – А ти будь чемненький і шкоди не роби. Добре?

– Мам, та мені ж вже майже вісім! – обурився хлопчик.

– Ну добре-добре. Скоро повернуся.

Мама пішла до сусідки, а Андрусь тихо підкрався до ванної. Заглянув одним оком, а там щось дивне коїться. Шкарпетки пливуть у повітрі і залітають у пральну машину. Хлопчик не розгубився, заскочив до ванної та швидко заглянув у пралку. В ній щось світилося то зеленим, то блакитним, то жовтим світлом. А ще, там сиділо щось схоже на фею! Андрусь вхопив того, хто сидів у пралці, а тоді зірвав з гачка рушник і замотав «фею» в рушник.

– Мене звати Андрусь. Іменем закону, тебе, хто б ти не був, заарештовано за крадіжку шкарпеток. Ти маєш право мовчати. Маєш право не мовчати. Маєш право на адвоката. Якщо ти не можеш найняти собі адвоката, його тобі надамо. – зачитував Андрусь права упійманому злодюжці. Хлопчик хвилювався, чи все назвав, що треба. 

– Пусти! Пусти! Пусти мене! – то кричав, то сичав хтось у рушнику.

– Ага, я тебе пущу, а ти втечеш. І шкарпетки мені не повернеш. Ти злочинець! Красти погано! – розгнівався Андрійко на  того, хто брикався у рушнику.