Глава 53

Нарешті все було готово.

— Тимур! Ти впевнений? – запитала Сьорі, – Ми можемо в будь-який момент все скасувати.

— Так, цілком і повністю, – хлопець спробував відбутися жартами, але хвилювання його видавало, – Ну можливо, давайте ще раз прочитаємо той уривок, щоб знати, що нічого не проґавили. Жодної дрібниці, – сказав він, сідаючи на величезний валун, – Він вдавав веселість і бадьорість, щоб друзі не починали знову його відмовляти. Адже комусь із трьох потрібно було піти в Кімнату Страху. Перед ним постав вибір: зробити сміливий вчинок або животіти на Згубних Землях до кінця своїх днів. Третього не дано.

— Отже, зілля єдності готово, – констатував Коре, – Тримайся, братику. Від тебе залежить найважливіше – дістати Камінь Серця.

— Так, знаю. Вже налаштувався піти за Каменем, але нічого, прочитаю вказівки ще раз, щоб нічого не забути.

Друзі розкрили щоденник на потрібній сторінці. Хоча знали уривок напам'ять, але страшнувато доторкнутися до вищої магії. Сьорі зітхнула, і підняла на нього очі:

— Тимур, ми не можемо ризикувати тобою. На тебе сподівається увесь світ. Якби ж я тільки могла вирушити за Каменем. Але подорожі душі студенти Академії проходили тільки на шостому курсі. Занадто небезпечна річ. Потрібно бути цілісною людиною, вміти повністю відмовитися від тіла і зуміти знайти дорогу назад. Деякі сміливці на спор намагалися вирушати в такі подорожі, проте в більшості ставали після цього блукаючими душами, загубленими між реальностями. Вони не могли знайти дорогу назад, і в фізичному плані помирали. Відокремити свою сутність легко, але повернутися назад майже неможливо. До речі, та меншість, що залишилась, тобто кому «пощастило» повернутися в тілесну оболонку, сходила з розуму. Вони перебували в якомусь напівмаренні чи напівсні, раптом ненадовго затихали, а потім кричали від болю — їхні душі рвали кігтями монстри, яких вони притягли за собою з паралельних світів. І нічого не можна зробити, нічим не допомогти. У підземеллях Академії навіть існувала лікарняна палата для таких сміливців. У ній стіни, підлога і стеля були оббиті м'яким чорним оксамитом. Кімната повністю звуко- і світлонепроникна, щоб полегшити останні страждання нещасним. Вони жили недовго, душі були приречені, адже занадто близько торкнулися темної сторони, – зітхнула дівчина, – І все одно щороку з’являлися нові сміливці, яким здавалося, що вони зможуть відправитися на той бік і зберегти розум і життя. Але всі опинялися за межею і не змогли повернутися.

— Не переживай так. Я вже не раз так робив, – підморгнув Тимур, – Мене мама навчила. Проте якби вчився в Академії, і знав моторошні історії, то, можливо, не ризикував так, я ж не самогубець. Хоча, якби стояло питання життя і смерті все може бути. Сьорі, я не з тих, хто грає зі смертю. Бо то ти казна що про мене подумала, – він узяв дівчину за руку, – Але мені приємна твоя турбота.

— А моя? Тимур? – божок намагався розрядити обстановку, адже і так всі були знервовані.

Тимур потріпав Коре по плечу:

— Та що б я без тебе, друже, робив? Помер би по дорозі від голоду і холоду, ой, перепрошую, від спеки, – друзі засміялися.

– Дякую за підтримку, Сьорі і Коре, однак я впораюся. Я обожнюю подорожувати, а заодно Камінь Серця пошукаю. Швиденько прогуляюся туди і назад. Ви чайник поставте, поки закипить, вже і вернуся.

— Добре. Вже час. Не знаю, за скільки впораюся – за п'ять хвилин або десять. Ваше завдання – охороняти тіло. Адже якщо дізнаються чорні маги, що я перебуваю поза тілом, і не зможу перетворитися на вогняного хлопця, то мені буде непереливки. Та й вам за компанію. Якщо виникне така необхідність – відбивайтеся до останнього, – підморгнув він, – Але якщо доведеться зовсім зле, ви знаєте, що робити. Підірвіть моє тіло. Обіцяйте, що оболонка не дістанеться ворогам на потіху, не буде безвольною лялькою, не буде прислуговувати Чорнокнижнику. Кляніться! — багатозначно обвів друзів серйозним поглядом, а вони по черзі опускали очі, – Кляніться! Найдорожчим, що у вас є, – повторив ще раз, – Ви ж знаєте, без душі тіло —лише оболонка, – простягнув праву руку.

— Клянуся, – прошепотіла Сьорі. І поклала долоньку зверху.

Коре старанно відвертався, та під наполегливим поглядом друга, поклав зверху долоню, і хрипким голосом промовив:

— Клянусь. Але це буде останнє, що зроблю у своєму житті. Я буду відбиватися до останнього. Після всього, що ми разом пройшли, ти вимагаєш від мене неможливого. Я ж скільки тебе в пустелі прочекав? І не дарма ж? Дочекався.

— Сподіваюся на вас, – Тимур багатозначно подивився на Сьорі, – Нехай ваші руки не здригнуться, і помисли будуть чисті. А тепер, друзі, мені дійсно пора, – хлопець із теплотою посміхнувся, стримуючи біль. Його голос захрип, але він прокашлявся і продовжив, – Ну так, про всяк випадок. Не подумайте нічого. Адже впораюся, та й ви не боязкого десятка, можу на вас розраховувати. Але все ж. Давайте попрощаємося. Раптом що, – схопив товаришів в оберемок і обійняв, – Тримайтеся. Ви мені дуже дорогі.

Сьорі витирала сльози, і хоч як не кріпилася, як не ховала почуття, намагаючись здаватися дорослою і сильною, але в душі залишалася ніжною і сентиментальною. А що вже говорити про Коре. З його очей струмком текли сльози, він не встигав їх витирати полою халата.

— Все, досить. Я готовий, – рішуче сказав Тимур, – Заспокоюємося і починаємо діяти. Він випив настоянку і почав віддавати розпорядження:

— Сьорі, малюй тризначний символ, а ти Коре – стій на сторожі, потім допоможеш розсипати лавандовий порошок.

Дівчина старанно розкреслила галявину на три однакових кола, вони перетиналися в одній точці, там, де лежав величезний плоский камінь. Божок йшов за нею слідом і розсипав порошок. Коли все було зроблено, Тимур ліг на валун і кивнув Сьорі, та негайно ж почала читати заклинання, порошок засвітився, випромінюючи солодкий серпанок. Над Тимуром утворилася щільна сфера. Тепер шляху назад не було. Хлопець закрив очі і зосередився: