Глава 50

Тимур із жалем проводжав поглядом країну мрій. Ось за спиною опинилися прекрасні пухнасті хмари і райдужні вихори. Якщо існує рай, то він тут. Саме посеред безмежного неба можна залишити всі турботи і на величезному птахові політати між хмарами, торкнутися веселки і побачити прадерево.

Раптом попереду відкрилися безрадісні сірі простори болота. Тимур повертався в бездушне, наповнене нежиттю, царство Чорнокнижника.

— Який сам, такий і світ творить навколо. Невже йому подобається жити серед ожилих мерців? Подобається керувати бездушними тварюками? – подумав хлопець, – Нічого, постривай, тобі залишилося зовсім недовго.

Він направив птаху на заповітну галявину і знехотя спустився з її спини.

— Прощавай, Білосніжна. Якщо зможеш, віднеси звісточку моїй коханій Еленіель. Просто подивися в її прекрасні очі і передай, що зі мною все гаразд. І не смій говорити їй, що я маю намір відправитися в Кімнату Страху. Вона збожеволіє від переживань за мене. Еленіель ніжна і емоційна натура. І ти, Білосніжна, не турбуйся за мене, впораюся. Поруч зі мною вірні друзі, – він ще раз погладив птаху, – Ми і не з таких пригод живими виходили, – Ну лети ж, давай. Інакше мені не стане сили відпустити тебе. Ще раз дякую тобі. Нарешті, завдяки тобі відчув повну свободу. Проте ще не час розслаблятися, вирішальний бій ще попереду. Я ж не боягуз, щоб все кинути і полетіти з тобою на край Всесвіту. Хоча так хотілося б. Але ні... Лети, моя вільна птахо Білосніжна. Нехай вітер допомагає тобі, – ніжно підштовхнув голуба і різко відвернувся.

Білосніжна змахнула крилами і відірвалася від землі. Було щось чарівне, нереальне в її польоті. Немов душа здійнялася до неба назустріч призахідному сонцю. Ось уже ледве вгадується вдалині крапка.

Тимур розвернувся і не побачив Коре.

— Так тільки ж він тут був. Куди подівся, божок? Мені навіть здалося, що заснув. Невже кудись у мареві зайшов і тепер спробуй знайти. Я ж був повністю впевнений в його безпеці, — реальність, як і раніше нагадувала кисіль, обриси предметів були нечіткі і розпливчасті.

— Коре! Сьорі! – покликав Тимур, – Де ви поділися? На хвилину не можна залишити. Нехай Коре може піти в незрозумілому напрямку, але де ж подружка? Я начебто недовго був відсутній, що ж могло статися?

Раптом дерева навколо нього ожили і почали наближатися, скриплячи корінням.

— Тільки не це! – вигукнув хлопець, – Невже знову починається? Знаю, знаю. Спочатку збожеволілі дерева, потім збожеволілі дівчата.

— Потрібно терміново відшукати друзів. Не могли ж вони далеко піти. Упевнений, Сьорі не залишить божка на поталу нявкам.

Тимур обережно пробирався між корінням дерев, яке все з’являлося і розросталося під ногами. Зовсім недавно, коли він вперше побачив ожилі дерева, дійсно злякався. Адже у себе на Східних Островах не звик до магії і чудес. Тепер у хлопця в мішечку за поясом був магічний порошок. Тимур простягнув руку за пояс і витягнув дрібку порошку, яку кинув в наступаючі ожилі дерева. Ті зі скрипом зупинилися в безглуздих позах, немов величезні боввани. Дерева та кущі зупинялися і застигали на місці немов побиті, покалічені бурею.

— Ох! Які химерні форми приймають гілки та корені. Здається, тут попрацював талановитий столяр — настільки химерні фігури. Не важко насправді зупинити такі дерева. Якщо діяти спокійно, як бойовий маг, то корчі зовсім не шкідливі. Але що ж сталося насправді? Сьорі так само на раз, два зупинила б дерева. Що змусило її покинути бойовий пост? Що за непередбачена обставина? Рухатимуся в бік зачаклованої галявини. Думаю, розгадка там. Як я міг друзів одних залишити? Напевно, нявки виявилися дуже сильними. Або? – здогад обпік мозок, – Або сам Чорнокнижник вирішив відвідати Згубні Землі. А може вирішило вилізти на поверхню величезне чудовисько, що зачаїлося під островом і витягує магію.

— Але що думати? Потрібно тихесенько підібратися і розібратися на місці. Все дуже дивно, вони не могли піти з зачарованого кола, хіба сталося щось зовсім непередбачуване і вони самі пішли звідси.

Тимур був сповнений рішучості відшукати друзів, та й голуб повідомив йому, що друзі залишалися під заступництвом Каменя, і з ними нічого поганого не могло статися. Хлопець озирнувся по сторонах — весь простір навколо вкрився легким серпанком, колихався гарячим маревом.

— Чому так спекотно? І сіре сонце не пробивається крізь сірі хмари. Невже насувається гроза?

Простягнув вперед праву руку і подивився на татуювання, яке почало пульсувати і слабо світитися білуватим світлом. Потім рішучим рухом витягнув з-за спини меч, який теж слабо фосфоресціював.

Повітря сколихнулося, гарячою хвилею дихнуло в обличчя. Хлопець вже звик до тутешніх витребеньок природи, але зараз коїлося недобре, досі небачене. Він почув слабкий шепіт, який лився з усіх боків:

— Думав обманути? мене? Наївний хлопчик. Я поглину вас, навіть кісточок не залишиться. Я існую тут стільки часу, що тобі навіть і не снилося. На віки віків. Ваші такі солодкі сили надали мені стільки енергії. Ахххх. Все заберу собі.

— Згинь, нежить! – вигукнув Тимур, його голос розрізав темряву на деренчливі осколки. Реальність затремтіла, сколихнулася, але знову швидко відновилася і стала згущуватися навколо молодого мага.

— Віддай моїх друзів, інакше пошкодуєш. Рознесу весь острів на шматки, і тобі ніде буде жити.

З усіх боків почувся сміх.

— Марні погрози. Тобі мене не дістати ніколи. Я древня істота.

— Ну ось і подивимося, хто древніший, – хлопець вже вирішив скористатися силою тих могутніх тисячолітніх сутностей, що дрімали в ньому, – Віддай мені друзів! Я тобі наказую! – він трохи відкрив підсвідомість і Вогняний Ангел заворушився всередині, бажаючи скоріше розправити крила. Повітря навколо хлопця почало електризуватися, від нього стали відскакувати білі іскорки.

— Гаразд, заспокойся, — зашипіла істота, — Твоїх друзів забрала головна нявка. Вона була занадто розлючена. На її поклик потупотів хлопець, а руда дівчина побігла навздогін, шепочучи заклинання і намагаючись зупинити мертву Королеву нявок. Та хіба її зупиниш? Королева повернула хлопцеві зір, і постала перед ним в образі дівчини його мрії, та ще й заспівала чудову пісню.