Глава 49

У Тимура голова пішла обертом.

— Куди мене занесло? Невже знову марю? Як їм може бути темно, якщо мені сліпить очі? Що це за створіння? Невже вони всі розміщуються в дереві? І знову я повинен когось рятувати?

Сходи ще сильніше розкрутили його і викинули прямісінько в дивну кімнату. Начебто і не було сходів і дивного тунелю з тисячами очей. Хлопець лежав посеред круглої дерев'яної кімнати, єдиними меблями тут виявився столик на ніжці. Тимур підвівся і озирнувся. Струсив із себе золотий пил, застиглий в повітрі сяючою хмаркою, що полетіла від його рухів крізь єдине віконце. Свіжий вітер увірвався в кімнату і скуйовдив волосся, принісши з собою прохолоду і свіжість.

— Виснажливе підняття сходами, чи не так? – самі стіни заговорили з ним. Хлопець озирнувся в пошуках співрозмовника, але нікого не побачив.

— Мене запросив Камінь Серця. І поки що я його не бачу, – відповів Тимур, – Чи це чергова пастка Чорнокнижника?

— Ні. Це я тебе запросив. Ти хочеш мене дістати?

— Де ти? Камінь, ти морочиш мені голову. Що ти взагалі таке?

— Озирнись. Я скрізь. Але тепер я тебе розумію, ти як розкрита книга. Помисли твої зрозумілі мені, твої побоювання теж, проте і сміливість бачу незвичайну. Ти дуже терплячий і наполегливий. Не дарма твої предки прирекли тебе на непосильний тягар. Непосильний для кого-небудь іншого, тільки не для тебе. Ти витримаєш і зможеш скористатися своєю спадщиною. Бачу гнучкий розум, прагнення вчитися і не зупинятися на досягнутому. Але! Бережи пам'ять! Якщо втратиш її, тебе чекають неприємності. А все інше тобі під силу. Ти вирішив, що я тобі потрібен? Ну нехай буде так. Однак знай, ти і без мене сильний і впораєшся. Розумію. Друзі. Людські почуття. Боїшся втратити їх на лініях життя. Але якщо втрачаєш друзів, значить так треба. Хоч і гірко звучить, і не хочеться приймати таку істину. Відпусти їх раніше, щоб не було болючіше потім.

— Ніколи! Ніколи я не залишу друзів! Якщо потрібно – гори зверну, але витягну їх звідси живими і неушкодженими.

— Юнацький запал. Нехай так і буде. Чи мені сперечатися з обранцем? Навіщо тобі тоді я?

— Ти допоможеш мені повалити владу Чорнокнижника і повернути фарби в світ. Прогнати сірість і чаклунство.

— Тимур, ти зможеш це зробити і сам. Ти ж це знаєш, шкірою відчуваєш. Чи не так? – Камінь висловив те, що кружляло думкою у нього в мозку.

— Так, знаю, – вперше озвучив, те, що давно знав.

— У тебе туманне майбутнє. Навіть я не можу далеко заглянути. Тільки натяки, лише слабкі натяки. Дивлячись, яку дорогу життя вибереш, на чию сторону станеш. Не поспішай заперечувати. Життя – дивна штука, і іноді ставить людей перед непростим вибором. А люди найчастіше діють серцем і емоціями. Тому й скаржаться на життя. Чого хочуть наївні створіння? Самі вибрали свій шлях, обрали свою непросту долю.

— Чи не хочеш ти сказати, що я можу вибрати сторону Чорнокнижника і піти трощити Всесвіт? Тим більше кажуть, ти зараз в його владі?

— Ні, але стверджувати не буду. Чорне – біле? Для мене яка різниця? Я існував до виникнення кольору і проісную після його зникнення. Для тебе особисто важлива боротьба з Чорнокнижником. Чаклун просто надав безпечне місце для існування моєї матеріальної оболонки. Я вільний піти від нього в будь-яку мить. Він теж думає, що отримавши мене, матиме владу і могутність. Чому я вже не дивуюся вашим пристрастям? Одне і теж, із століття в століття. Наївні слабкі людські істоти. У вас занадто короткий вік, який самі і вкорочуєте власними фальшивими ідеалами.

— Але ж Чорнокнижник не людина?

— Був нею колись. Зараз жахлива істота за вашими мірками. А як на мене, морально і фізично недолюдина і недоістота. Ні те ні інше. Він хотів еволюціонувати у вищу расу, але не вийшло. Тепер от не може себе відновити і не може розвиватися далі. Експерименти скінчилися провалом. Ось і тримає у вежі алхіміка – найталановитішу, але зламану обставинами людину. Я б краще залишився у алхіміка, йому я потрібніший. І його не зжирає жага влади або могутності, він не прагне нікому довести свою важливість.

— Камінь Серця, ти мені потрібен. Підеш до мене? Будь ласка, – благав хлопець, адже знав, що тільки так не втратить зв'язок із друзями в тумані невідомості.

— Піду. Тільки забери мою матеріальну сутність із Кімнати Страху. Нехай так. Передбачення здійсниться. Але раз ти береш відповідальність за мене, то іноді я буду прокидатися в твоїй голові і давати поради. Твоя справа – слухатися їх чи ні.

— Я зрозумів. Все зроблю, відшукаю тебе хоч на краю світу.

— Ти і так зараз знаходишся на краю світу. І тут не так уже й погано і самотньо. Найпрекрасніше місце, щоб розібратися в собі, чи не так?

— Ні, найпрекрасніше місце поруч із коханою людиною, – намагався заперечити хлопець.

— Хто б говорив? Одного разу, ти зрадиш кохану людину і розіб'єш їй серце.

— Ніколи такого не буде! – гаряче вигукнув Тимур.

— Просто прийми до відома, як належне. Я йду до тебе не для того, щоб сперечатися. Навіщо мені це? А для того, щоб подивитися, що переможе в тобі — Добро чи Зло, Ангел або Ящір? Найдревніші сили Всесвіту. Як ти їх у собі утримуєш досі? Ти незвичайна людина, а обранець. Схиляюся перед тобою і маю за честь послужити тобі. А на боці Добра чи Зла? Для мене не важливо. Важливо тільки для тебе.

— Мені за честь мати тебе за друга і порадника, – схилився Тимур в поклоні. Не знав, кому поклонитися і схилив голову перед столиком. Він досі не зрозумів, звідки ллється рівний заколисуючий голос, – Надалі буду прислухатися. Мені так не вистачає мудрих порад старшого наставника. Боротьба звалилася на мене, як сніг на голову. Я жив немов уві сні, в якомусь своєму коконі на Східних островах, – потягнуло його на відвертість.

— Я все про тебе знаю. І навіть прочитав у твоїй голові, яка у тебе зараз проблема. Хочу допомогти. На столику знайдеш маленьку скриньку. Візьми її. Відкриєш на галявині, і нявок затягне туди без будь-якої допомоги з твого боку і без заклинань. Не можна їх залишати на острові, занадто багато там ув'язнених. І не тільки живих ув'язнених, а й неупокоєних душ. Згубні Землі не дають їм відчути свободу. Навіть після смерті тіла і душі нудяться в полоні Чорнокнижника. А тепер поклади скриньку в кишеню, відкриєш її на галявині на відкритій місцевості. Але раптом... Розумієш, раптом? Виникне така ситуація, коли нявки тобі будуть потрібні, просто поверни ключик в замку і випусти їх на волю. Тепер вони будуть коритися господареві скриньки. Чорнокнижник буде безсилий керувати ними. Це мій тобі подарунок. Скринька влади над нежиттю. Теж у своєму роді в'язниця. Але в нежиті немає відчуттів. Можеш підпорядковувати нежить собі не відчуваючи почуття провини. Так було б дивно, якби ти вирішив підкорити собі живі істоти, як робить Чорнокнижник.