Глава 44

— Здрастуй, мій читачу! – як завжди починалася чергова сторінка.

— Вітаю, вітаю, – пробурчав Коре, – ввічливий який. Мені, наприклад, лінь кожен раз вітати незрозуміло кого. Хоча мені навіть лінь було б залишати після себе такі докладні записки. Та нехай після мене хоч потоп! Мені то що? Чому мені думати про тих, хто прибуде на Згубні Землі після мене? Нехай викручуються, як хочуть.

— Коре, не бурчи, – зупинила його Сьорі, насупивши брови, – Ось я скажу грубо, але правильно. Тому, що ти дрібний пустун, а він великий маг, колишня права рука самого Чорнокнижника. Де ти, а де він? Твій рівень – білочки, а його – експерименти над світом.

— Так, досить. Я зрозумів, мовчу, мовчу.

— Друзі, не сваріться, – Тимур притягнув друзів один до одного, – Потисніть один одному руки і закінчимо суперечку. Знайшли час для з’ясування відносин. Ось переможемо Чорнокнижника, тоді і будете сердитися один на одного. Тільки не зараз. Тримайте себе в руках. Нам усім зараз важко.

— А я то що? Нічого, – пробурчав собі під ніс божок, – Давай п'ять, подруго. У майбутньому розберемося, коли мені чай з пампушками подавати будеш.

— Подивимося ще, хто кому подавати буде, – Сьорі виклично підняла підборіддя, – Буду розумнішою і терпимішою… — вона простягнула руку Коре.

— Отже, привіталися, що далі там по записах? – божок гнув своє, – Дивіться, друзі, тут і малюнки є. Ого, це ж наші моторошні нявки. Не знаю, чи малюнок такий реалістичний, проте виглядають вони на папері і в житті однаково огидно. Я б на місці Чорнокнижника, закопав би їх глибше в землю, і ніколи не піднімав на поверхню. Збоченець, – він обернувся до Сьорі, – Як тобі такі красуні? Непритомною не впадеш, коли почнемо ритуал?

— Не сподівайся. Коре, хлопчику, у тебе точно склероз розвивається. А хто ж по-твоєму відігнав від вас нахабних дівчат, там, на галявинці з квіточками, за якими я вас так необачно послала? Нікуди самих не можна відпустити. Завжди у що-небудь вляпаєтесь.

— Тихіше, друзі, – зупинив їх Тимур, – Так ми ніколи не дочитаємо до заклинання до кінця. Коре, припини, прошу тебе ще раз. А то випадково використаємо сонне зілля для ритуалу. Навіщо ви провокуєте один одного? Коре ти ж знаєш здібності подружки, навіщо так себе поводиш?

— Що ж як люблю нашу Сьорі по-дружньому, – зітхнув божок, – Тому не можу стриматися.

— Ти повинен навчитися переборювати свій страх, а не пасувати перед неприємностями, – раптом сказала Сьорі, уважно подивившись в очі божку, – Моя помилка, що вчу тільки Тимура, потрібно і з тобою позайматися. У наших рядах не повинно бути боягузів.

— Я не боягуз, просто іноді веду себе не так, як ви від мене очікуєте.

— Та ми нічого і не очікуємо, крім кумедних вигадок. Гм, ну наприклад, про порятунок прекрасних дівчат із лап драконів, магів, водяників, лісовиків, або чиї лапи виявляться поблизу, – посміхнулася дівчина, – Так, дивимося уважно в щоденник і не відволікаємося, а то ми так цілий день можемо просперечатися і не знайти відповіді на питання. Чи тобі, Коре, тут на Згубних Землях так сподобалося, що ти в суперечках хочеш провести залишок життя? Такого видатного актора втратить велика сцена, якщо ти навіки тут застрянеш. Вибач, крім актора ти у нас і продюсер, і дресирувальник диких білок, і відмінний кулінар.

— А як ти думала? І це все я, – загордився божок, не відчувши підступу, – Так, давайте починати. Досить тут прохолоджуватися, потрібно світ рятувати, а заодно самим забиратися звідси. Звичайно, не хочу провести залишок життя серед нявок і з такою рудою гарпією, що постійно хоче надавати ляпасів. Прагне вразити мою тонку поетичну душу, – він ретельніше загорнувся в халат і став, гордо випрямивши спину.

— Так, читаємо уважно, – заспокоїв їх Тимур. Тому що друзі могли підколювати один одного нескінченно, якщо їх вчасно не зупинити. І робили це не через неприязнь, це була їхня особиста театральна постановка. Шкода тільки, що глядачем опинявся один Тимур.

— Друзі, за вами плачуть підмостки сцени, – сказав він, на що Сьорі з Коре переглянулися і замовкли, схилившись над пожовклими сторінками. Було видно, що досягнуто тимчасове перемир'я, і вони хвилин п'ять можуть помовчати.

— Мій читачу, хочу тебе застерегти від частих вилазок у ліс. Тут знаходиться старовинне кладовище, де спочивають мертві мавки. Чорнокнижник навмисне збирав їхні напівзітлілі тіла по всіх лісах і селах. Думаю, це черговий його експеримент. Він нічого не робить просто так. Одного разу я заблукав у лісі, і до мене вийшла прекрасна дівчина з розпущеним русявим волоссям. Її голос кликав до себе, заворожував, вона кликала мене по імені, простягала ніжні руки. Я спочатку сторопів, адже з одного боку був радий побачити хоч когось живого, тим більше прекрасну дівчину, але з іншого – насторожився.

Не будь я правою рукою чорного чаклуна свого часу, щоб так відразу повірити в її щирість. Я ніяк не вірив, що це жива дівчина. Тому зупинився на хвилину і увімкнув інтуїтивний зір. Від подиву ахнув, адже це була вона — найсправжнісінька нявка. Ніколи раніше за роки життя не бачив я таких істот, тільки читав про них в бібліотеці острова Самте. Я миттю створив заклинання глухоти, щоб не піддатися на її медові слова. Наступне заклинання було створено мною автоматично, від чого вона перелякано відступила і втекла в лісову гущавину.

Пізніше я вирішив провести дослідження, мене зацікавило, що робить на Згубних Землях така рідкісна істота. Я прихопив виявляюче зілля, і пішов до лісу. І чим далі заглиблювався в гущавину, тим більш тяжкі відчуття наростали в душі – хотілося розвернутися і втекти, не озираючись. Щось тут нечисте, – подумав я. Але експеримент не припинив. Адже знав про улюблений прийом Чорнокнижника — напустити страх і тривогу, щоб людина забула, навіщо прийшла, і забралася геть.

Ось нарешті перед очима відкрилася галявина, оточена з усіх боків столітніми дубами. Несподівано із землі полізли корчі, які намагалися збити мене, задушити, зупинити. Тільки-но це була чиста рівна галявина, але раптом земля сколихнулася, і з-під неї я почув тяжке зітхання. Мене такий стан речей тільки ще більше роздратував.