Глава 22

— Що ж мені робити? — пульсувало в голові Тимура. Несподівано хлопець почув далекий рідний голос:

— Я вірю в тебе, ти все зможеш. Уяви собі, що ти і місто стали єдиним цілим. Відпусти себе і не хвилюйся. Спробуй з’єднати свою душу з душею міста. Згадай мене і мій прекрасний будинок. Як тільки ти почнеш відчувати сутність міста, воно почне тебе слухати, повністю підкориться твоїй волі. Давай, Тимуре, час спливає. Мандрівне Місто насправді — це частина тебе, частина генетичної пам'яті твоїх предків. Впусти місто у підсвідомість і нічого не бійся. Можливо, тебе чекає наступне перетворення, однак, не зупиняйся. Віднині ти став набагато сильнішим, тому зможеш втримати нове перетворення, котре допоможе тобі у боротьбі за майбутнє світу.

Хлопець закрив очі і почав згадувати минуле. Він уявив, як його кохана принцеса танцювала в своєму палаці, як її тендітні ніжки торкалися трави, як дзвенів веселий сміх. Ельфійка без зусиль керувала палацом, який за роки перетворився на її старого друга, котрий розумів бажання з пів слова. Тимур спробував відпустити думки, хоча піщана буря підбиралася все ближче і ближче. Як же тут сконцентруватися, коли перебуваєш на волосину від загибелі?

Він нарешті зміг відпустити думки, здавалося, сама душа здійнялася над величезним, колись прекрасним у своїй величі, містом. Якимось дивним чином погляд охоплював кожен спіралеподібний будинок, кожну химерну будівлю, дістався осердя міста — головного палацу. Несподівано місто відповіло на поклик — важке зітхання, наповнене тисячолітнім смутком, пронеслося вулицями, запорошеними піском, вібрація наповнила кожну клітину тіла юного мага.

Душу переповнила дика, тваринна радість. Так, Тимур нарешті відчував своє місто. Від усвідомлення небаченої могутності хлопцеві здавалося, що навіть кров швидше струменіє по тілу. Він віддавав власну силу, щоб оживити пустелю, а місто натомість наділяло його старовинною енергетикою, енергією космосу. Напруження наростало, тіло юного мага засяяло білим світлом, радість переповнювала до країв. Він відчував себе справжнім господарем цього міста, котре не дасть йому загинути посеред піщаної бурі.

Всесилля билося гарячою жилкою біля скроні. Ситуація все більше загострювалася, напруження зростало. Піщана буря наближалася все ближче, притягуючись, ніби магнітом, до Тимура. Хлопець стояв посередині величезної воронки, навколо нього зі страшним завиванням кружляли тонни піску. Він твердо стояв на ногах і вільно вдихав на повні груди — піщинки обминали його, вдаряючись об прозорий бар’єр, своєрідну оболонку, котра його надійно захищала. Навколо все змішалося — небо і земля перетворилися в єдине ціле. Хлопець відчував себе всемогутнім, і самостійно розкручував піщану бурю навколо себе, змушуючи піщинки кружляти з усе більшою швидкістю.

Дивно, що споруди міста витримували потужні пориви вітру, не піддавалися силі стихії. Раптом від споруд почулося спочатку тихе деренчання, яке переросло у неземну музику, котра ніби проникала в голову, змушувала кричати від радості і плакати від щастя. Будівлі почали перегукуватися між собою, передаючи пісню тріумфу один одному. Якщо один химерний будинок розпочинав мелодію, через вулицю її підхоплював наступний, щоб далі передавати пісню-послання, пісню-інформацію. Невдовзі енергія музики дісталася до головного палацу, котрий досі безмовно височів у далечині.

Потоком скаженого вітру Тимура повільно підняло над землею разом із непроникною оболонкою. Під ним бушувала буря, вітер підхоплював пісок і продовжував кружляти навколо хлопця. Юний маг дуже хвилювався, де подівся Коре, проте зараз він намагався продовжувати керувати бурею, щоб вона не стерла його на порох. Якось потрібно зібрати всі свої сили і відкинути бурю подалі у пустелю, але ж як правильно це зробити? Чи достатньо в нього енергії?

Краєм ока помітив, що від кожного будинку до палацу простягнулися блакитні ниточки енергії. Цих ниточок ставало все більше, вони все тісніше спліталися навколо найголовнішої  будівлі міста. Раптом палац спалахнув нестерпним сяйвом, здавалося, він весь охоплений блакитним полум’ям. Якщо від будівель чулася музика, то палац раптом залунав, як величезний мисливський ріг.

Тимур відчув, що знову змінюється. Скільки ж іще трансформацій потрібно пережити, щоб зібрати всю силу пращурів і гідно протистояти Чорнокнижнику і його армії? Хлопець не знав відповіді на свої питання.

— Ні! Я більше не витримаю!

Однак він не міг зупинитися. Нові відчуття захопили все єство, він дихав небаченою досі силою і енергією.

Музика сплелася в блакитну мережу, обхопила тіло, яке вже й тілом не можна було назвати — хлопець став пульсуючою кулею енергії. Блакитні ниточки обплутували його все тісніше, не давали глибоко вдихнути, врізалися в шкіру. Коли він намагався набрати побільше повітря в груди, тіло ніби розрізало холодним крижаним полум'ям, як ножем.

— Так, тільки не панікувати. Зі мною не може статися нічого поганого, я все контролюю. Це моє місто, моя спадщина. Все нормально. Я зможу прийняти спадщину. Я стану гідний моєї коханої Еленіель.

Повільно вдихнув, видихнув. Десь глибоко в грудях різонуло від напруги. Хлопець закричав від дикого болю:

— Кохана! Все заради тебе!

Крик юного мага злився з вібруючою мелодією міста в єдину пісню, котра пульсувала в кожному камінчику, в кожній окремій піщинці. Відтепер він перестав існувати сам по собі, людина і місто з’єдналися навіки, стали частиною один одного. Тимур внутрішнім зором бачив кожну спіралеподібну будівлю, кожен шпиль, котрий впирався в червоно-багряне небо.

Іще нещодавно мертва місцевість завдяки йому оживала, дихала, стіни величних будівель наповнювались енергією. Тепер Тимур міг бачити через численні дзеркала, які були в кожному будинку. Еленіель подарували один палац, а він міг запропонувати їй величезне місто. Хлопець спробував дати місту вказівки розширятись і розростатись. І ось диво, територія сама по собі почала розростатись у всі боки, все нові і нові будинки виривались із піску прямісінько в небо, спіралеподібно закручуючись.