Шкала безумства

Глава 17

— Друже, ти не можеш померти! Я тебе витягну! Дихай, прошу, дихай! — Тимур усе повторював і повторював, намагаючись привести друга до тями. Він притулився вухом до грудей товариша, намагаючись почути хоч заледве чутний стукіт серця. Від його рухів із халата випала фляжка з водою, яку він відкрутив і набрав трохи води в долоні. Потім водою оббризкав бліде безкровне обличчя Коре, продовжуючи благати:

— Ну ж! Коре, ти можеш! Не вмирай, досить спати!

Нарешті він зміг вловити спочатку стукіт серця, а потім — різкий вдих. Божок слабко застогнав і відкрив очі.

— Коре, друже! Нарешті! Я такий радий твоєму поверненню! — Тимур одночасно плакав і сміявся від радості.

— Пити, — одними губами прошепотів товариш по нещастю.

— Так, зараз все буде.

Тимур поторохтів фляжкою і виявив, що вона знову наповнюється прохолодною водою. Напевно, її магічна дія була пов’язана зі станом божка. Коли останній був при смерті, то й вона майже зникла. Він обережно підняв голову Коре і підніс до губ фляжку з водою. Коре почав жадібно пити ковток за ковтком. Юний маг говорив і говорив, не вірячи собі, що друг ожив. Йому все навкруги здавалося жахливим сном, хотілося розповісти хоч комусь, що він пережив і навчився останнім часом. У скронях гупала кров, голова крутилася від пережитих емоцій. Він із усієї сили підтримував божка, хоча й сам падав від утоми:

— Коре, чому ти мене не попередив? Якби ж я знав раніше, як тебе можна врятувати. Чому ти соромився зізнатися? Я ж вважав, що ти безсмертний, але коли ти помер у мене на руках – заледве не зійшов з розуму, — хлопець ніби намагався виказати всю свою біль і образу.

— Не хотів тебе турбувати, — заледве прохрипів божок.

— Але тепер ми врятовані. Я ж багато чого дізнався і дечому навчився. Я можу перетворюватися на птаха і розвідувати, куди нам йти далі. Ти навіть уявити собі не можеш, як це чудово. Я тільки-но облітав місцевість і здалеку побачив велике місто. Тому ми піднімемося і підемо в цьому напрямку. Уяви собі, нам залишалося пройти зовсім трохи, щоб опинитися під стінами великого міста. А ти надумав собі померти. Зовсім не час для цього. Більше не потрібно мене так лякати, — продовжував Тимур, щоб хоч якось розворушити заледве живого друга.

Коре в цей час почав вдячно посміхатися. Життя поступово почало повертатися у тіло, на щоках запалав рум’янець, очі загорілися чорними вуглинами. Він хотів іще щось сказати у відповідь, але досі не був готовий вести довгі розмови.

Тимур вирішив його підтримати:

— Вставай, друже, ми разом виберемося звідси, обіцяю, — хоча було і без того зрозуміло, що Коре швидко не підніметься, адже його тіло оніміло і потрібен час для відновлення, — Тепер ми рушимо короткою дорогою до міста, а не брестимемо в незрозумілому напрямку.

Нарешті в очах друга зблиснули веселі чортенята, він тільки-но відкрив рота, щоб сказати щось кумедне, але тільки закашлявся. Зелений халат, і без того пошматований, вкрився пилом і розтріпався ще більше. Божок зараз нагадував ганчір’яну ляльку, яку забули діти у величезній пісочниці. Без сліз на нього неможливо було дивитися. Де ж подівся жартівник і бешкетник? Однак йому теж передалася радість Тимура, колишній відчай змінився надією на порятунок.

Юний маг побачив самотнє дерево вдалині, куди й вирішив тягнути друга прямо по піску. Але шлях виявився виснажливим, тому він і сам незабаром упав поряд і знепритомнів. Отямився уже під вечір, коли сонце опускалося на нічний спочинок. На картину призахідного сонця із захватом дивився Коре, котрий почував себе набагато краще.

— Дивися, як тільки гарно, — видихнув із захопленням божок, — Я ніколи не думав, що захід сонця у пустелі такий неймовірний.

Коре задумливо спостерігав за призахідним небом. Тимур підняв очі і вкляк на місці від побаченого. Потемнілий небосхил, освітлений сонячним промінням, саме змінював колір від перлинно-рожевого з відблисками жовтого, куди впліталися мазки оранжевого, фіолетового і яскраво-червоного відтінків. Нарешті всі кольори змішались в одне ціле, вибухнувши перед очима насиченим темно-синім оксамитом, але ось ще одна мить, і знову розсипались фіолетовими, зеленими і малиновими мазками. Невже потрібно померти в пустелі і знову повернутися до життя, щоб побачити неймовірну гру барв. Навколишня випалена місцевість без єдиного зеленого кущика здавалася насмішкою природи, котра химерно змінюється з настанням сутінків.

Вдень все живе відсиджувалося по норах, залягало в глибинах мертвої землі, адже мало єдину задачу — вижити, вигризти зубами право на існування. Тхори, ховрахи, пустельні лисиці і зайці не пішли звідси у пошуках кращого, вони не шукали легшого шляху і навчилися пристосовуватися до місцевих суворих умов.

Дивно спостерігати посеред пустелі величезне самотнє дерево, яке незрозуміло яким чином виживало під палючими сонячними променями. Воно зростало посеред жорстокого світу, пустивши корені вглиб на десятки метрів. Щоб зберегти вологу, періодично скидало гілки, котрі лежали безформними купами довкола, його листям були гострі колючки і шпичаки. Можливо дерево наскільки старе, що виросло набагато раніше, ніж піски засипали землю. Головне, воно боролось за виживання, ніби чекало самотніх мандрівників, які заблукали посеред дюн.

Тимур притулився спиною до стовбура дерева, котре нагадало йому себе — також ж загубленого у пісках, але змушеного боротись за кожний подих, за кожний наступний крок. Обставини не давали йому вибору, але робили сильнішим кожного наступного дня. Здавалося, після таких випробувань душа зачерствіє, але в ньому тліла любов до коханої ельфійки, ніжність до родини і дружня прихильність до Коре. Він чомусь вголос подумав:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше