Глава 16

Повіки міцно стулились. Юний маг провалився у пітьму, яка звала до себе, обіцяючи вічний спокій і блаженство. Свідомість затягнуло у вихор між сном і дійсністю. Вже зникли сили боротися, тому він відпустив душу на свободу, дозволивши їй насолодитися відчуттям польоту. Для душі не існує відстані, і вона зі скаженою швидкістю полинула туди, де він назавжди залишив своє серце.

Як це неймовірно відчувати політ! Душа пурхала метеликом, залишивши десь позаду виснажене тіло. У дикому захваті він злетів високо в небо, оглянувся вниз — тепер йому здалися смішними два виснажені тіла – його і Коре. При житті вони були такими недосконалими, слабкими і беззахисними. Пустеля їх знищила, як і багато мандрівників, які намагалися боротися за виживання в пісках. Наївні, вони вважали себе сильними, сподівалися вибратися звідти.

Тепер зрозуміло, чому Чорнокнижник і Алхімік тут їх не чекали. Навіщо бруднити руки? Достатньо перекинути корабель быляо берега, де на них однаково чатуватиме смерть. Самотня думка пронизала вмираючий мозок і знову згасла. Зараз він намагався згадати щось важливе, до роздумів приєдналась якась нав’язлива думка. Чи може таке бути, що він замість того, щоб померти, просто відправив душу в подорож? Хоча такі питання вже його перестали хвилювати.

Головне, тепер йому не потрібно нікого рятувати і ні від кого тікати. На серці запанувало дивне відчуття свободи. Душу зі страшною швидкістю затягувало вгору, за спиною щось шуміло, але не заважало летіти, розрізаючи собою простір.

— Як же гарно! — вигукнув він.

Хотілося безкінечно летіти не зупиняючись, і навіть не думати, що очікує далі. Вічний політ хіба може набриднути? З такою швидкістю його б давно викинуло в космос або розірвало на дрібні частинки. Раптом у роздуми увірвалася думка:

— Стоп! Я ж наостанок хотів побачити рідний дім! Я не можу просто так підти, полетіти в невідані далечіні.

Надзвичайним зусиллям змусив себе зупинитися і полетів назад.

— У мене все вийде, я і надалі зможу летіти вгору, але трохи пізніше, не зараз, – щось невидиме вирвало його душу з повітряного потоку і потихеньку, ніби пір’їну, стало опускати донизу.

— Ось як! Я ж можу нарешті попрощатися з дорогим моєму серцю?

На землю він опустився в людському образі. Обдивився на себе з усіх сторін – руки і ноги на місці. Нарешті він зміг пройтися рідним лісом, здавалося, що нічого тут не змінилося. Він бродив лісовими хащами, поки не дійшов до улюбленого прадавньогодуба, який багато чого побачив за свій поважний вік. Тимур підняв голову вгору, і його охопила хвиля захоплення. Він зараз перебуває вдома – як же ж гарно повернутися на Батьківщину, нехай він проживає останні іскри життя, але в рідному лісі. Під ногами приємно шаруділо листя, на гілках заливалися щебанням птахи, а вітерець гойдав крони дерев. Як давно його тут не було? Місяць, два, три? Але зараз тут повинна наступити зима, або навіть весна, та чомусь панувала вічна осінь.

За довгу відсутність Тимур відчув, що став дорослим, адже змінилось ставлення до звичайних речей, на які раніше не звертав уваги. Хлопець упав на коліна, набрав повні жмені листя, глибоко вдихнув і відчув запах осені, змішаний з ароматами грибів і моху. Очі наповнилися сльозами, і добре, що ніхто не бачив його справжніх відчуттів. Він насолоджувався кожним моментом, навіть вирішив побігти додому і обійняти рідних, але сам розумів, що насправді цей ліс – останній подарунок помираючої свідомості. Напевно, якщо зробити крок вліво чи вправо – його поглине вічна пітьма. Тимур повільно піднявся на рівні ноги, підійшов до дуба і сперся об шорсткий стовбур. Спиною відчув силу і міць старовинного велета.

— Тут я зустрівся з Коре. Друже, що ти зараз бачиш? Яке було твої останнє марення? Сподіваюся, тобі так само добре, як і мені зараз. Напевно, останнім твоїм бажанням було проїхатися ще раз із вітерцем на улюбленій машині? Або ж, влаштувати дискотеку, щоб аж дим стовпом? Шкода твою малу – хто ж про неї потурбується? Напевно, гноми продадуть її цінителям надшвидких машин. Залишається тільки надія, що новий господар буде бережливим і не розіб’є її на змаганнях, – посміхнувся сам до себе юний маг.

Хлопець зовсім не знав, що з ним зараз робиться. Можливо, він уже помер і перетворився на привида у рідному лісі? Але якщо це мандри душі, значить він скоро повернеться назад у пустелю, щоб померти під променями нещадного сонця.

Навколишня природа здавалась такою живою, що не хотілося думати про погане. Він помітив руду білку, яка спалахами миготіла між деревами. Дуже чітко виділялися грона горобини червоними намистинами, павук очікував на здобич на срібній павутині, сонячні промені вигравали серед пожовклого листя. Несподівано хлопець відчув солодкий запах бузку, який аж ніяк не асоціювався з осіннім лісом.

— Дивно. Звідки тут цей солодкий аромат? – серце завмерло в передчутті, - Колір щастя зелений, а запах щастя – бузок! Невже я заслужив наостанок такий розкішний подарунок? – виснажений мозок шукав відповіді, та не знаходив.

Раптом кущі розступилися, пропустивши йому назустріч ельфійську принцесу. Кохана мрія виступала перед ним, ніби небесна богиня, яка вирішила спуститися до простого смертного.

— Привіт, Тимуре, – ніжно промовила красуня, – Я так сумувала за тобою. Мені не було спокою ні вдень, ні вночі. Я загубила твої сліди, не могла відслідкувати твоє місцезнаходження, тому не могла допомогти.

Хлопець не міг уже ні про що думати. Він тільки захоплено дивився на тендітну фігурку коханої дівчини, яка простягала до нього руки. Весь світ сконцентрувався в прекрасних зелених очах з пухнастими віями, повні червоні губи прагнули поцілунку. Для себе вирішив, що це просто гра підсвідомості, останні думки, але які ж вони солодкі.