Глава 15

Тимур визвався не спати першу половину ночі, не дозволяючи вогню погаснути. Потім на чати стане Коре, який зараз спав, закутавшись у зелений халат, ніби в кокон. Юний маг про себе навіть посміхнувся – подіяла мазь, якою він уже самостійно змастив поранення. Хоча він і захотів першим чергувати, але йому і так не вдалося б заснути – думки про пережите постійно відволікали.

«Потрібно навчитися зносити все з високо піднятою головою. Щоб йому дало життя в безпечному рибальському поселенні? Майже цілодобово займатися виловом риби, одержуючи за це мідяки. Запах риби уже наскільки вбирався шкірою, що відмити його ставало неможливо. Але не тільки запах він вважав прокляттям, а те, що він вважав себе в’язнем, який точно знає про існування іншого кращого життя. Він так мріяв по досягненню повноліття стати найманцем в імператорському війську. Але здавалось дивним, що хлопці, які відправились на службу, ніколи більше не повертались, щоб побачити рідних і близьких. Тимур собі поклявся завжди пам’ятати про сім’ю, хоча серце точила тривога за зниклих друзів. Напевно, зараз всі його мрії нарешті здійснилися – пригода почалася на кораблі, а тепер продовжується на безлюдному березі.»

За роздумами минуло пів ночі. Хлопець збудив друга, а сам примостився біля багаття. Здавалося б не зможе заснути, але хвилювання занурило в сон, ніби у в’язку смолу. Проснувся від того, що Коре нещадно тормосив за плече:

— Тимуре, прокидайся. За моє чергування ніяких тварин не виявлено. Як себе почуваєш?

— Дякую за мазь, мені вдалося відпочити. Я так розумію, що тут немає ні птахів, ні звірів. Друже, давай вшануємо пам’ять нещасних моряків і заберемося звідси.

Коре згодився з його судженнями. Удвох вони повернулися на берег, де знайшли серед всякого мотлоху дві лопати. Друзі вирішили викопати одну загальну могилу, адже намагалися швидше справитися з захороненням і втекти звідси подалі. Працювали в тиші, у кожного на душі скребли кішки і стояв комок у горлі. Потім обережно зносили останки загиблих у викопану могилу, зверху насипали горбик з піску та обложили камінням.

— Коре, – прокашлявся Тимур, – Потрібно сказати останні слова. Можливо ти зможеш вшанувати пам’ять моряків?

— Ні, друже. Я занадто несерйозний для таких важливих речей. Доведеться тобі, вибач, – видихнув божок і опустив очі.

— Гаразд. Тільки раніше я подібного ніколи не робив.

Тимур підійшов ближче до символічного захоронення і підніс руки вгору:

— Бог Сонця, закликаю прийми душі загиблих. Хай вони знайдуть спокій і радість на небі. Всевидюче світило, даруй їм втіху і зціли рани. Все, більше не можу нічого додати. Ми зробили все від нас залежне. Коре, давай відпочинемо, а потім підемо в протилежну сторону від берегу.

Пройшов важкий день і ніч, протягом яких нічого не турбувало подорожніх. Настав час збиратися у подорож. Поки-що вітерець приносив хоч якусь прохолоду зі сторони моря, але чим далі – ставало все спекотніше, адже починалося володіння пустелі. Друзі для себе вирішили, що сусідство моря з пустелею і призводило до густих туманів, які не давали розгледіти підступні прибережні рифи, тому і було так багато розтрощених кораблів.

Єдине, що вселяло надію – Коре запасся їжею і ніколи не покидав фляжку, у якій поповнювалася вода. Тільки це знання давало силу рухатися далі, але вони розуміли, що їжа рано чи пізно закінчиться, тому навчилися економити. Друзі йшли все далі і далі пустелею, поки не втратили відчуття часу. Вони брели вперед тільки вночі, коли огортала довгождана прохолода, а далекі зірки холодно миготіли над головами. Вдень шукали прихистку під валуном або самотнім деревом.

Здавалося, пустеля ніколи не закінчиться. Чим далі віддалялися від моря, тим іти ставало все важче – сухе повітря розривало легені, пісок скрипів на зубах. Виснажені мандрівники вже мало чим нагадували колишню парочку нерозлучних друзів – їхні обличчя обвітрились, тіла висохли, руки і ноги перестали слухатися. Залишилась одна думка – незважаючи ні на що йти вперед, адже зупинка на пекучому сонці означатиме тільки одне – смерть.

На додаток пустеля подарувала міражі, які зводили з розуму. Коли вже заледве переставляєш ноги і вже не відчуваєш власне тіло від утоми, здалеку в розпеченому повітрі майорить прекрасна оаза з пальмами і джерелом з кришталевою водою. Не раз вони бачили вдалині зелені острівці, не раз бігли до них, збиваючи ноги, падаючи на коліна. Пустеля знущалась над ними, підіграючи запаленій фантазії, видаючи все нові і нові міражі.

— Лише б не Чорнокнижник з Алхіміком, лише б не Няшка з Чуваком, - ця думка постійно крутилась в голові божка, – Тимуре, ми ще живі? Тоді відвоюємо собі ще хоча б пів дня життя. А з тими вражими темними магами зараз не варто воювати, адже наші шанси вижити будуть дорівнювати нулю.

— Коре, в нас і без того мало шансів вижити. Яка різниця – чи померти відразу на березі після корабельної аварії чи повільно зходити з розуму серед пустелі? Поважні маги говорили, ніби то я можу врятувати світ від зла, що вони вірять у мою перемогу. І що? Я ні себе, ні тебе врятувати не можу. Загинемо в пісках, яким не видно кінця-краю. Ми помремо не в бою з темними чаклунами, а під палючим сонцем. Несправедливо і неправильно! – говорив і говорив Тимур, скоріше наводячи докази собі, а не другу по нещастю, – Я ж не встиг нічого навчитися крім того, що вмію клацанням пальців затопити грубку. Але зараз і без того жару вистачає.

— Друже, а я все-ще не втратив надію, що коли стане зовсім непереливки, крутий хлопчина з вогняними крилами з’явиться і врятує нас. Мені здається, він випурхує в найкритичнішій ситуації. Ось згадай, як ти останнього разу зміг викликати його посеред моря. Повинен існувати якийсь спусковий механізм. Ти не намагався сконцентруватися, розізлитися або злякатися? Ти зможеш витягнути нас звідси, тільки подумай, як.