Глава 14

Тимур отямився від того, що хтось тормошив і бив його по щоках:

— Ну давай, відкрий очі! Ти не можеш отак взяти і померти!

Хотілося забутися, відсторонитися від тривог, заснути навіки. Від кожного незначного поруху в тілі підіймалася нова хвиля болю, врятувати від якого могло тільки забуття. Але його ніяк не бажали залишити в спокої, спонукали прокинутися і боротися за життя. Нарешті на розпечене обличчя збризнули чимось холодним і мокрим. Хлопець повільно розліпив повіки – навкруги все пливло розмитими плямами. Над ним нависало чуже небо, на губах відчувався присмак солоної води, турбував нестерпний біль у ребрах. Близько хвилини приходило розуміння реальності. Здавалося, він просто спить, от зараз прокинеться від лагідних материнських слів. Та поряд побачив незнайоме обличчя, кілька дивних роздвоєних облич. Чийсь голос неприємно різав слух, не хотілося нікого і нічого чути, краще закрити долонями вуха.

— Де я? Залиште мене в спокої. Я не можу терпіти цей біль, – заледве стримав стогін. – Пити.

Нарешті до зболілого від спраги горла полилася прохолодна рідина. Хлопець зітхнув з полегшенням.

— Та це ж я – Коре. Найголовніше – ти живий! Вже вдруге намагаюся повернути тебе до пам’яті, а ти все втрачаєш свідомість. Я тобі замість янгола-охоронця, а ти ще мав сумніви відносно того, чи брати мене з собою, – відтарабанив божок, даючи відпити з фляжки. – Не хвилюйся, біль швидко минеться. Я зовсім випадково прихопив із собою в дорогу спеціальну мазь від кращої цілительки Південних Островів. Ось тільки згадаю, в якій кишені ця мазь прихована, так відразу і намащу болючі місця. На щастя, у тебе ребра залишились цілими. Ну, якщо вважати за щастя те, що ми залишились живі після корабельної трощі.

Друг весело підморгнув, порпаючись у кишенях. Нарешті віднайшов маленьку пляшечку з ліками та відкрутив кришку.

— Коре, у мене все болить. Облиш мене в спокої, – Тимур відсунувся вбік.

— Це вже ні. Спробуй трохи припіднятися на ліктях, поки я тобі намажу боки. Мазь буде трохи пекти шкіру, та не зважай, – чоловічок понад усе вирішив урятувати друга, тому обережно намазав ребра цілющою маззю.

Тимур відчував легкий дискомфорт та поколювання, але в порівнянні з болем, який шматував зранене тіло, це було справжньою дрібницею. Хлопець постарався сісти, щоб дізнатися справжній стан речей. Вони знаходилися на піщаному березі, здалеку виднілися залишки корабля. Але тут лежало розбите вщент не тільки їхне судно, яке слугувало вірою і правдою. На березі в хаотичному порядку перебувала величезна кількість уламків потрощених вітрильників і вибілених сонцем людських скелетів. Перспектива опинитися на їхньому місці зовсім не тішила. Побачене відразу повернуло ясний розум і свідомість.

— Коре, потрібно швидше звідси забиратися. Щось мені тут зовсім не подобається. Хоча я не впевнений, що зможу стати на ноги, кожен порух причиняє нестерпні страждання. Але як подивлюся навколо – краще перетерпіти біль, ніж перетворитися на скелет. Як ти вважаєш? – Тимур намагався пожартувати. – Друже, ти давно прийшов до тями?

— Та десь з пів години. Прислухався до твого дихання, потім приводив тебе до тями. Жахлива місцина, згоден з тобою, – відповів божок, озираючись навсібіч. – Знаю, що тобі дуже погано. Не кожна людина може пережити таку жахливу трощу, я й сам не знаю, як нам вдалося вижити. Звісно, друже, давай пробиратися вглиб острова. Хоча я не впевнений чи це острів, чи просто берег материка. Я теж не палаю бажанням приєднатися до компанії скелетів. Відразу підкрадається думка, що нас теж чекає смерть під палючим сонцем. А я ще занадто молодий, не все у світі встиг побачити і зробити, – чоловічок глибоко зітхнув.

— Тоді ноги в руки – і гайда. Слід відійти звідси подалі. Тільки Коре, благаю, допоможи мені піднятися.

— Добре, в біді не залишу. Можливо колись і ти мені допоможеш не померти на безлюдному березі.

Коре підхопив хлопця попід руки, з легкістю припідняв. Звідки в такому худенькому чоловічку взялося скільки сили?

Берегову лінію вкривав наскільки білий пісок, що різало очі від його сліпучої чистоти. Хоча сонце і піднялося високо, та не могло розігнати молочну пелену туману, який зловісно клубочився навкруги. Дивно, що тут не поселилося ніяке птаство, навіть чайки не пронизували важке повітря різкими криками.

Друзі обережно просувалися подалі від берега. Очам відкрився невеликий оазис, де росли пишні дерева навколо джерела з прісною водою. Вони вирішили перепочити серед благодатної прохолоди та знайти щось перекусити. Оскільки Коре менше постраждав, то йому довелося повернутися на берег, щоб серед залишків корабля відшукати що-небудь їстівне. Поки божок ходив на розвідку, Тимуру вдалося поспати та відновити сили.

— Друже, тепер не пропадемо, – весело балабонив божок, показуючи пригорщу якихось коробочок і згорточків.

— Коре, що це? Нам не вистачить і повечеряти такими мізерними припасами, – здивувався хлопець.

— Хм, друже, в мене залишилось мало магії, та я дещо вмію. Хоча я не звик обходитися власними силами, і мені довелося важко, але – вуаля!

На очах здивованого Тимура один з міні-ящичків перетворився на велику скриню. Божок відкинув завісу, показавши її вміст. У промасленому папері були запаковані крупи, просолені шматки м’яса і бекону, копчена і в’ялена риба. У окремому відсіку знайшлося кілька надійно загорнутих у пергаментний папір лимонів і апельсинів, які коштували нереальні гроші.