Глава 12. Шлях через двері

- Що я там побачу? Нічого. Що мені там потрібно? Нічого мені там не потрібно? Навіщо мені туди йти? Мені й так усе подобається. Двері, що стоять переді мною, найімовірніше, не мої, і в мене немає потреби переступати поріг цієї загадкової споруди, однієї єдиної на всьому пройденому шляху. Які сили її тут залишили, я не знаю, і знати не хочу. Не моя власність, не маю права порушувати закон, і переступати межі чужої для мене території, - Родіон почав себе відмовляти, не знаючи, що за дверима ховається правда.

Чи був це його справжній шлях, чи ні, він не знав. Боявся опинитися в небезпеці, але якою б не була небезпека солодкою, такою, що підбадьорює, або моторошною, такою, що лякає жахом і передсмертною долею, її потрібно остерігатися.

- Я піду туди. Ні, я не піду туди. Ні, я маю зайти в ці невідомі двері. Нічого нікому, я не винен. Ні, мушу, - тихо сказав, - я піду.

У загадковому світі, він став роздвоювати своє рішення, і змагатися із собою. Уперше помітивши за життя незрозумілий розкол особистості, яка почала змагатися в новій для нього реальності острова. Одна з них прийняла рішення йти далі, але інша зупиняла ухвалене рішення, і міняла думку іншої сторони Родіона. Як би вони не змагалися між собою він б вже прийняв рішення. Завжди перемагає та, яка залишається чесною та справедливою, та не обманює. Доля привела моряка саме до цих дверей.

- Нехай, я піду далі, а раптом мені пощастить знайти човен, і я спокійно зможу поплисти з цього острова. Ні, я не хочу тут залишатися. Ні, я попливу. Ні, я краще залишуся. Ні, все-таки я ризикну, і зустрінуся віч-на-віч зі своєю долею.

Родіон шукав у собі ті слабкості й сили обійти їх. Він не міг прийняти рішення. Згорнути зі шляху і піти зовсім в інший бік своїм шляхом або ж піддатися невідомій силі та піти в невідомому напрямку. Сьогодні опинився там, де мав бути. Зараз перебуває там, де має перебувати, і ніяк в іншому місці.

Не помітив, як за короткий проміжок часу змінився і став рішучішим, впевненішим, вольовим.

Родіон подумав:

- Кожна зустріч з чимось або з кимось робить нас слабшими або сильнішими. Усе залежить від нашого вибору. Відмовляючись від випробування, ми стаємо слабшими, а приймаючи виклик, ми долаємо не тільки зовнішні перешкоди, а й внутрішні, змінюючи в собі себе, стаючи сильнішими. Долаючи її або уникаючи запропоновані нам долею труднощі, ми робимо свій вибір, і хоч би. як нам цього не хотілося, або хотілося, ми завжди несемо відповідальність, і за те, що надалі з нами відбувається. Адже все, що з нами відбувається тут і зараз, це є наша законна доля.

Почав чути скрип суглобів та відчувати, як зникає сила волі. Втома тихим кроком непомітно підкралася і накинулася на нього, вчепившись руками за шию, одразу відмовилася відпустити, дати свободу, повернути силу і легкість. На лобі виступали маленькі сріблясті крапельки поту, а руки почали тремтіти від легкої тривоги, що провіщала найстрашнішу думку, яка зробила слабкішим. Втратив віри в себе і в свій шлях. Він не знав, що робити далі.

- Ніколи не варто здаватися. Завжди є шанс на перемогу, - він подумав.

Довгий час сам. Зараз перебуває в невідомій місцевості, не знаючи причини того, як сюди потрапив. Не всі сили покинули. Уперся правою рукою в морський пісок, і вже стоячи на підлозі та на зігнутих колінах, у ньому з'явилася друга спокуслива особистість, яка давно шукала слабкість. Вона, опираючись проти сильної сторони, почала розмову:

- Що ж ти від мене хочеш? Я не піду туди. Ні за що, ні за які гроші, ні за яку правду не увійду всередину палацу, - він підняв високо голову, - ні, я повинен увійти всередину, і дізнатися всю правду. Правда сильніша за слова. Відпусти мене, це моє життя і мій вибір. Я зобов'язаний бути тут і зробити свій вибір, і я його вже зробив, і ніхто не має права за мене приймати рішення.

З усіх сил, що залишилися почав бігти в зовсім інший бік, протилежний, дедалі глибше проникаючи в густий туман, втрачаючи орієнтир, і себе. Біг дедалі швидше, намагаючись втекти, найімовірніше, від себе, а не від долі. Знову зустрівся віч-на-віч з невдачею. Не встиг зробити сотню кроків, гідних стрибків справжньої втечі, як раптово нога прилипла до піску, і він, немов гумова людина, розтягнув своє тіло. Ноги і руки збільшились в довжину на кілька метрів. Зі звуком різкого клацання повернувся назад до ноги, що приклеїлася на піску. Підняв голову, витер очі від піщинок, і тихо сказав:

- Що це було? Хто посмів мене зупинити в такий незвичний спосіб, - у відповідь, він відчув легке прогладжування прохолодного по обличчю вітру, і не більше.

Це була лише його доля, яка завжди була поруч і вічно вела призначеним шляхом. Двома руками схопив ногу, і захотів її зрушити з місця, але нічого не вийшло, скільки б зусиль не докладав, вона непорушно стояла на одному місці. Спробував зрушити з місця, і нічого. Вдруге, і так до шостої спроби, яка не дала ніякого результату, він голосно закричав:

- Ти хочеш мого болю? Ось тобі, - він себе вдарив рукою по нозі, - я не програю, - почав бігати по колу, наче самотній вовк, що випадково опинився в капкані, але нічого не сталося, - я не знаю, хто ти, але я не програю, - слабка сторона особистості, що чинила опір проти сил долі, почала протестувати проти призначеного шляху, - відпусти мене.

Чинив опір, і знесилено провів долонею по нозі, а іншою рукою витер першу сльозу, що котилася по обличчю, але друга краплина, що впала на пісок, не залишила за собою вологого сліду, і ніби цей острів був проти слабкості.