Глава 10. Дзвінок

Жовта куля, що з'явилася на горизонті, палкими штришками молочних променів увійшла через вікно у будинок та пробудила Алекса від порожнього сну. Нечутливе, бліде обличчя, що втратило радість, ожило. Став на коліна і подивився на блискуче вікно. Через нього виднілися краєчки тих будинків, що стояли та відбивали на вікнах сонячне проміння. Встав на тремтячі ноги. Повністю зневоднений від теплих почуттів, втомлений від болісних самотніх ночей, повільно підняв голову і зустрівся зі світлом, що проникло крізь скло і засліпило очі. Різко відвернув виснажений погляд та почув стукіт серця. Почав прислухуватись. Стукало повільно, і сумно, ніби вмирало та ловило останні хвилини. На іншому краю міста в маленькому будиночку зі стареньким покладеним на дах шифером, і цегляними стінами пофарбованими крейдою, і маленькими дерев'яними вікнами, що відкривали огляд на невеликий дворик зі зростаючими вишнями, яблунями. Весь двір вкрився снігом. Легка радість для самотнього дідуся, який тут проживав.

Зима, що прийшла, раптово застала всіх жителів зненацька. Вона несподівано налетіла на літнє радісне селище. Все вкрила білим страхом. Налякала холодом. Із приходом зими з’являлися глобальні зміни. Не всім, і не завжди, одна й та сама пора може принести те, що необхідно, і потішити всі бажання, наповнив життя новим змістом. Разом з нею змінювалося доля багатьох односельців.

Не далеко від старенького будиночка, на розі села, біля зеленої галявини, такою вона була до приходу зими, а зараз її застелило білою сніговою ковдрою. У цей час, біля застиглої від холоду галявини, стоїть дідусь, із сивою бородою, у пошарпаному одязі. Він рукою тримав тростину, що тряслася від холоду. За спиною старого, метрів сто від нього стояв занедбаний, старенький сарай.

Старий подумав:

- Час нікого не береже. Він не знає жалості, ні благання, ні прохань, нічого. Ми не можемо тут бути довше відведеного нам часу, і затриматись на хвилину більше, ніж ми хочемо, але ми завжди можемо піти раніше. Найчастіше хвилина за хвилиною йдуть сліпо від нас. Час, що минув, ніяк не повернути. У нас тільки одна дорога - вперед, і ніяк не назад. Ми навіть не можемо зупинитися, звернути, або повернутися назад. Безупинно несе нас тільки вперед. Його не цікавить наше життя, як ми його проживаємо, наше ставлення до нього, воно є, і все, і стільки скільки може бути, і не більше. Час закінчується і йде разом з нами. Швидше за все, кожен сам приймає, як прожити подарований нам час.

Старий із задумливим обличчям, пильним поглядом розглядав білі куполи, що виднілися серед хмар, і зі співчуттям в очах подивився вниз на лід. Повільно провів ногою по пишному весняному сніжному пуху. Оголив замерзлу воду від снігу. Дід ще сильніше примружив очі, холодні сніжинки лягали на щоки. Придивившись до поверхні льоду, як побачив різку зміну поверхні. Вода стала зеленого кольору з блискучим переливом срібла. Не здивувавшись мінливій грі кольорів, дідусь іншою ногою зробив круговий рух, очистив лід від снігу. Зі ще більшим зусиллям уперся втомленою, і злегка обмороженою рукою об тростину, розглядаючи розпливчасту картину під льодом. Вперше відчув відхід часу. Час закінчувався, і нікуди не міг піти з кінцевої стежки. Почав розкидати сніг. Дід вичистив невелике віконце на льодові. Нагнув сиву голову, зморщив очі та спробував зазирнути під лід і зрозуміти, що під ним знаходиться. Дідусь нічого не побачив, з-під нього було видно тільки бульбашки, що піднімалися з глибини, а почуття говорили про інше. Він знав, що під ним щось знаходиться, і воно має зараз велику цінність. Інтуїтивно, він розумів усю важливість моменту, що проходить, і важність. Це були останні хвилини, і старий, через п'ятдесят років свого життя, нарешті знайшов відповідь на своє запитання. Впізнав його, йому буде легше йти, і біль не затримає, і не принесе страждання. Обережно поставив бамбукову тростину під підборіддя. Довго дивився в одну точку, і хотів побачити те очікуване. Очі від холоду стиснулися і перетворилися на дві сірі лінії. З нізвідки народився величезний вихор. Піднявши вгору, і закрутивши по колу сніжинки, що лежали на землі та видав приємний звук холоду. Слідом за ним з'явилася величезна рука самої зими. Вона одним рухом направила вир снігу на старого, який ледве стояв на ногах. Він, згадуючи свій характер молодого, і не поступливого ні перед чим хлопця, яким донині залишився. Усміхнувся.

- Усе, що може ослабнути, так це наше тіло, але не дух, - тихо сказав старий.

Після вихору розплющив очі, подивився на лід. Під льодом побачив глибоку ніч, за якою ховалася маленька таємниця. Постоявши ще хвилину, побачив, що з під темного льоду почала з’являтись маленька плямочка білого кольору. Вона рухалася незграбно, з ліва на право, стаючи ще більшою. Повільно наближаючись до поверхні льоду. Старий не поспішав, давно перестав поглядати на стрілки наручного годинника.

Він подумав:

- У коханні немає віку, для нього не важливий статус, для нього не важливо ким ми є, і що з себе уявляємо. Це почуття, яке жило, живе, і буде жити в людському серці до тих пір, поки воно не зупиниться.

Час не пожалів діда. Незважаючи на суворий зовнішній світ, він завжди зберігав усередині кохання і молодість. В душі живе ще той хлопчисько, що радісно бігає полями, розсікаючи сонячний простір. Роки минули, а він залишився тим самим хлопцем. Розуміючи всю природу нашого перебивання тут, і безповоротний хід. Смирення і прийняття правди стало найхоробрішим вчинком. Очі сяяли добром і пильно дивилися вниз. Через багато років, він зараз зміг зрозуміти найпростішу радість перед самим відходом. Розмірковуючи і розуміючи про незмінні закони, силует під льодом ставав більшим, не показуючи чіткого зображення. Під льодом щось сильно хотіло потрапити за межі.