Холодець та люстерко

.

— Проходь, походь, хлопче, давно тебе чекаю, — люб'язно випливла йому назустріч Ворожійна Снігуронька.  —  Ти хто? Може, чаклун? А, вчений маг, теж непогано.

— Мирославе, привіт, — буркнула я, коли співвласник проходив повз. Він підсідав до нашого столика, але впритул не помічав мене, наче я крижана скульптура чи пальма. Метелінка з мавкою начарували у нас у залі багато різного, і ще з десяток прикрашених ялинок.

— Добридень, — ввічливо кивнув мені співвласник.  —  Хіба ми знайомі? Не мав честі знати вас, панно.

 —  Агов, Мирославе, ти чого, з дуба впав? Не смішно!  —  обурилася я. — Це такий товстий натяк, що я в Новому році буду дуже багатою, якщо ти мене не впізнаєш? Тоді, звичайно, дякую!

— Вибачте, я справді був би радий нашому знайомству, але поки що не довелося…

— А ось цей шинок ти з ким ділиш, не пам’ятаєш?

 —  Не розумію… Чудовий заклад, ніколи тут не був? Він ваш? Дуже радий за вас.

Втомлена жартом, що затягнувся, я відвернулася, не знаючи, що й казати.

— Досить, Мирославе, припини, будь ласка!   —  попрохала я.  —  Ти якийсь дивний, я вже хвилююся.

І тут, чи то по надто міцно стислими на ручці люстерка пальцями чарівника, чи то по його осоловілих очах, я зрозуміла, що Мирослав не бреше… тобто взагалі не грає! Із ним справді щось не так! Адже він свято вірить у ту нісенітницю, яку несе. Може, він несповна розуму? Закляття так подіяло? А може…

— Мирославчику, зайчику, віддай люстерко власниці, — ласкаво попросила я. Ой, він мене мало не вкусив! Хоча вишкірився і смикнувся теж страшно.

— Нікому я не віддам свій скарб, запоруку справжньої любові, окрім своєї нареченої! — гаркнув він, не гірше за всякого сніголюда чи вербера.

Матінка моя рідна, та він під гіпнозом! Чи під закляттям! Загалом, одержимий цим люстерком. І що мені робити? Лиши його так, віддати відьмі? В принципі, він це заслужив! Але кидати співласника у біді якось недобре… А як мені його рятувати?

Ворожійна Снігурка зловісно розреготалася, а я кулею вилетіла із зали. Нехай думає, що я втекла через неї, щоб поплакати десь в куточку, але насправді я поспішала на кухню.

 —  Одарко! Одарко! У нас таке діється! Мирослав прийшов, якийсь відморожений, наче твій холодець! Його відьма зачарувала!

— Що відьма зробила з моїм холодцем, панно Оксамито? Говоріть до ладу? Я, начебто, холодець ще не подавала... Тільки збиралася діставати холодець із льоху, і справжнє олів'є на ракових шийках змішала, і шубу для оселедця натерла.

— Та не твій холодець із свинячих ратиць, наш Мирослав — холодець! Я кидала пасок, а він знайшов люстерко… і… і… він тепер мене не впізнає!  —  торохкотіла я, ледве стримуючись, щоб не розридатися. — Де ж пан Хмара? Хто допоможе нам? Мирослав навіть від володіння шинком відморозився! Наш рідний «У-Пирятин» не впізнав! Іди сама поглянь, він, мабуть, і тебе не впізнає!

— У пана Хмари вихідний самі знаєте. А що за відьма? Ота чорнява з гостей? Не та, яка упирка, я та що з пір’ям у косах? А ви поскаржитеся, господине, її начальству! Вона до нас звідки прилетіла з якогось Шабашу? Нехай там покажуть, де такі відьми зимують, що чужих господарів відбивають! На тисячу перший кілометр її від нас за такі справи!

— А якщо в них це норма, і ніхто навіть не здивується?  —  вже схлипувала я. Бо не знала, як повернути до тями Мирослава. Не те, що я сама з шинком не впораюся, але ж… Якщо він мав прийти до когось, то до мене! Я так цього дурнуватого закляття не полишу!

— Я її зараз іржавою пательнею вдарю!  —  пообіцяла Одарка.  —  Причарувати нашого господаря? Ніколи! Відьми, панно Оксамито, дуже іржаві пательні не люблять. Навіть не їдять нічого на них зготовленого, залізо шкодить їхньому травленню та настрою! Але ви все ж таки спробуйте з цим шабашем для початку зв'язатися. Чи дозволяють вони таке безчинство в чужому шинку під Новий рік, чи як?

Я послухалася і безнадійно попленталася до кімнати, ввімкнула відеоекран та перевірила документи Ворожійної Снігурки. Набрала адресу, з якої прийшла її заявка… І ввічлива літня чаклунка мені відповіла, що у Шабаша, хоч у великого, хоч у будь-якого меншого, власних снігурок ніколи не бувало! Тому що вони святкують лише Найтемніший день — двадцять друге грудня, зимовий сонцеворот, а нашого Нового року та Різдва терпіти не можуть! Навіщо їм Снігуронька? Хіба щоб принести у жертву, кинути у багаття? Та вони, справжні, начебио не горять. У них тільки зовні холод, а такий жар усередині, з ними краще не зв'язуватися. Та й Дідок Морозенко — жартів не любить.

У повному сум'ятті почуттів я повернулася на кухню до Одарки.

— Це що ж, виходить, хазяйко, у нас у залі зараз править зла відьма? І вона, ви кажете, сама і запропонувала цю милу гру з ворожінням? І змусила вас також взяти участь, щоб виманити господаря Мирослава… Щось мені рецепт цього «холодця» не подобається! Перцю у ньому забагато! Нумо, де в нас найіржавіша пательня?..

— Стривай-но, Одарко. Якщо нападеш на неї відкрито, Мирослав тебе зачарує! Він же нічого не пам'ятає, тільки й дивиться на цю відьмачку! Вчепився в люстерко і гарчить, як той голодний пес із кісткою. О, ідея! Потрібно це вороже дзеркальце непомітно відібрати, тоді він прокинеться!

 —  Розбити! – радикально вирішила Одарка. — Тоді точно прийде до тями. Чуєш, подруго, у тебе, кажеш, рука важка? Зробиш?