Кожній Снігурці по парі!

Торт-морозиво запивали духмяним чаєм з розписного самовару. Мене постійно дивувало у снігурках пристрасне бажання спробувати екзотичне тепло, і при цьому традиційна любов до холоду. Цікаво, вони справді стрибнуть через багаття, тільки дай їм волю? Схоже на те. До цього у нас поки не дійшло, але дівоча вечірка набирала оберти.

В залі «У-Пирятина» після торта влаштували танці, щоб трошки утрусити частування і звільнити місце для добавки. Одарка тим часом надворі, під вікнами шинку, навчала Снігову бабу готувати морозиво для глинолюдів. Я тихенько спостерігала за уроком кулінарії, ледве стримуючи сміх.

— Вони люблять, щоб горішки на зубах хрумкотіли, розумієш?  —  наставляла Одарка. — Тоді їм смачно. Береш, значить, сніжок не найчистіший, а змішаний з глиною чи земелькою, так їм солодше буде, неодмінно сиплеш туди камінчики… Тільки невеличкі, такий дрібний щебінь, або морську гальку, якщо хочеш побалувати солоненьким. Усе шарами, перетирати не потрібно. Прим'яла міцно, спресувала, і лопаткою нарізаєш на порції. Ану, спробуй! Смачно?

— Угу, — жуючи, закивала Снігова баба. — С-ніженько! Добавки хочу!

— Та бери скільки з’їж. Тримай лопату, — Одарка простягла їй загострену лопатку для торта.  —  А ще коктейль добре зробити до свята. Подрібнила лід з пісочком, тільки не надто дрібно, такими хрусткими кубиками. Засипала у кухоль, залила шоколадною грязюкою і подаєш із ложечкою. Тільки грязюка повинна бути холодною! Але рідкою, як глазур, зрозуміла?

 —  Угу. А іскорки будуть?

— Тьху, мало не забула! Потрібно ще алюмінієвої стружки не пошкодувати, обмазати край кухля, так, як у бенгальських вогниках, і перед подачею підпалити! Такий феєрверк твої глинолюди довіку не забудуть!

 —  Угу, краса-а-а! — замріяно зітхнула Снігова баба. — Коктейль із іскорками!

— Ну, ходімо, зроблю тобі коктейль, підеш у зал, дівчатам покажеш, вони всі позаздрять! – обіцяла Одарка. — Ой, трясця, що це там горить і кружляє? Завірюха, не завірюха? Побігли, доки не пізно! За стінами сховаємось!

Вони вкотилися під захист міцних стін кухні. А я здивовано роздивлялася те, що першою помітила Одарка. До нас у хвіртку пхався сніговий смерч, але всередині в нього горіло полум'я. Гаразд би синє, я б прийняла його за фосфор, за свічку привидів, за холодний вогонь... але справжні язики пекельного полум'я? Ми такого не замовляли! Чи замовляли? Я вбігла до шинку:

— Дівчата, там щось страшне! Крутиться та горить! Впускати чи ні?

 —  Горить? — здивувалася Змієснігуронька. — Це моя парафія. Я з вогнем поводитися вмію!

Вона першою вискочила на ганок, всі решта обережно — за нею. У сніговому вихорі з язиків полум'я з'явився високий, щоб не збрехати, метри два зростом, лускатий красунчик — сніжний демон! Ніколи не бачила насправді, тільки у Монстропедії фотки були. А нічого така реальність…

 —  Агов, дівчата, тут ніхто з вас лижні окуляри не губив? Гарні такі, жароміцні, — хрипко спитав демон.

— Ой, це мої, дякую, що знайшли! — відгукнулася Змієснігурка. — У нас, вогнезміїв, такі, знаєте, чутливі очі. Сніг сліпить, особливо у польоті. Але в окулярах нічого.

— То ви не проти політати зі мною... якщо в окулярах? Можна й пристебнутися, бо в мене відцентрова сила вихору.

— Якщо ви мене не впустите, спробуймо! — Змієснігурка стрибнула до нього в обійми, і вони вдвох помчали в язиках полум'я та вихорі сніжинок. Овва! Крутезно!

 —  Гей, ви! Політайте навколо нас, сніжку нам нанесіть, щоб на санчатах кататися у полі зручно було! — гукнула їм Хтоська Снігурка.  —  Та що ж за неподобство! Як же я тепер без санчат? Де мій щит…

— А це не ви загубили? — у хвіртку на воротах скромно постукав зелений волохатий хлопець. Я подумала — снігоговий троль, тільки дрібний. Виявився Сніголюд. Він тягнув хтоський круглий щит і виглядав із ним саме як боксер із дамською сумочкою. За собою він тяг ще й двомісні санчата. — Хочете покататися? На моїх місця багато…

 —  От зараз поглянемо, хто швидше! — гукнула Хтоська Снігуронька, схопила щит і скочила на нього, як на санчата. Вони полетіли кататися у поле. Сніголюд наздоганяв, стрибаючи на кучугурах, наче з трампліну.

— Як на мене, снігу ще мало нанесло, — зневажливо сказала Упирятинська Снігурка.  —  Я люблю на лижах кататися.

— Який збіг, — промовив поряд оксамитовий чоловічий голос. Ми здригнулися. Нізвідки з'явився красень упир у лижному костюмі. В одній руці у нього були гірські лижі, у другій чорна, вкрита інеєм троянда.  —  Це ваша? Дозвольте, кралечко,  —  він приколов троянду на місце, і швидко вмовив свою суджену випробувати лижну трасу до Підгірців. Упирка хутко встала на свої лижі та тільки загуло – вони побігли навипередки заповідними стежками. Упирі можуть розвиватись шалену швидкість, ми одразу втратили їх у сніговій хмарі!

— Щастить декому, — зітхнула Лісова Снігуронька, і тут погляд мавки упав на вікно шинку. — Як це так? Упирі не відображаються у дзеркалах і шибках, а тут красень-блондин у відображенні є, а поруч його немає! Ви що, невидимка, пане?

— Ні, я Крижаник, — озвався хлопець із відображення. — Я живу у крижаному світі. І можу вийти з крижаної брили тільки, якщо від неї відіб’ється зайчиком прямий сонячний промінь, або її освітить посмішка такої красуні! До речі, це не ваша шапочка? Я вас чекаю за сто метрів праворуч біля лісу, шукайте там крижану поверхню!