Плани на майбутнє

.

Пройшов приблизно місяць з того страшного дня, коли мене викрали. І з того ж прекрасного дня, коли ми оголосили про свої заручини. Кожен день ми доводили собі, що не помилилися у своїх почуттях, а гостям доводили, що «У-Пирятин» – найкращий шинок у світі!

З весіллям, навіть дуже скромним, ми поки що вирішили не поспішати. І мене, і Мирослава пригнічує необхідність підписувати будь-які папери. Стрес після оркальського шантажу ще не минув. Поки що ми просто перевіряємо почуття.

Напад людожерів закінчився остаточною перемогою Підгірців. Але наступного дня після битви, ми організували пошук тіл громили та Коморчина. Мирослав змушений був піти з мисливцями з Підгірців, щоб показати місце. Я не хотіла повертатися у ті страшні місця, але ще більше не хотіла розлучатися з нареченим.

Знайшовся мертвим тільки громила. До того ж, Мирослав полив чарівною водичкою Варвару. Вона ожила і бідкалася, що її дуже смачний куліш вщент згорів! Щодо долі брата оркаліха не надто переймалася. Як спільницю теж здали під варту.

Коморчина так і не знайшли. Де він подівся?

 — Ми зловили дев’ять спільників, якщо не рахувати Варвару. Ще двоє втекли, і один мертвий. Може ті двоє тікали яром, натрапили на тіло ватажка і забрали його з собою, щоб потім у тиші шанобливо зжерти його! Це давній звичай оркалів.

 — Який жах! Чому ж не забрали ще й громилу?

— Не дотягли обох, оркалі сильні, але їхні тіла дуже важкі.

— Вибач, Мирославе, я не вірю, — я доторкнулася долонею до схилу яру.  — Чомусь я відчуваю, що він не помер.

 — У тебе залишки постійного страху, що Коморчин десь поруч і стежить за нами,  — зверхньо відмахнувся маг. Але сам перевірив землю на схилі, якісь сліди і спохмурнів.

Мирослав не додав ані слова, але я зрозуміла: він впевнився що Коморчин не загинув від падіння. Де ж він подівся? Може, поранений пошкандибав кудись убік і впав там?

Три дні потім кращі слідопити і мисливці прочісували ліс і поле. Але не знайшли жодних слідів утікача. Доводилося припустити, що Коморчин встиг дістатися до порталу у печері раніше за нас. Звісно, портал перекрив Мирослав, а печеру про всяк випадок хлопці замурували камінням. Що б те, що сиділо усередині, забиралося туди, звідки прийшло, і не думало вилізти у наших заповідних землях. На цьому пошуки припинилися, і Коморчин зник невідомо де.

Сьогодні вранці я біля відкритого вікна милувалася світанком, Мирослав тихенько підійшов, обійняв мене за плечі і запитав:

— Як гадаєш, ми не помилилися? Не піддалися своїм фантазіям? Може, це було марення? Ти справді кохаєш мене?

— Я бачу всі твої недоліки, але люблю тебе. Мабуть, це справжнє почуття. А ти?

Мирослав засміявся:

— Я також бачу всі твої недоліки дуже ясно! І вони мені все більше подобаються! Знаєш, що я думаю? — я здригнулася. І співвласник одразу зрозумів, що мене турбує роль Коморчина у нашому знайомстві. — Якби він не вбив дядька, ми не зустрілися б! Це жахливо, правда?

— Ми все одно зустрілися б, Оксамито. Це доля. Можливо, не за заповітом, але ти неодмінно влізла б у цей світ! Не вірю, що твоя цікавість могла втримати тебе в межах світу, де немає наукової магії! Як ти взагалі могла там жити?

 — Не знаю. Але зараз я не шкодую, що живу тут. А ти? Гадаєш, ти б набагато краще керував шинком без мене?

— Насправді, я вважаю, що це твоє покликання. Ти вдихнула стільки життя у старий «У-Пирятин», майстерно надала йому народного колориту, що я подумав… може влітку візьмемо участь у великому конкурсі найкращих шинкарів «Сорочинський ярмарок», що на Диканьці? Не боїшся, люба? Гадаю, ти всім покажеш, чий шинок найкращий! Одарка та пан Хмара легко покладуть будь-яких пихатих суддів на лопатки, а якщо судити будуть прості люди, то й краще! Тоді я абсолютно впевнений у перемозі! А в тебе золоті ручки, Оксамито, море краетиву, і така харизма… Ходи до мене…

— Та невже злий відьмак нарешті оцінив мої таланти? Не вірю!

— На конкурсі побачимо, чи не переоцінив? — засміявся Мирослав. — У нас є час на підготовку, і сімейні заклади завжди мають більше шансів, бо людям це подобається!

— То, може, ти все розрахував і тільки тому хочеш одружитися? Щоб ми стали законними родичами?

— Не тільки тому, але чому б не об’єднати користь?

 — Мирослав! Ти чудовисько!

— Тож поцілуй мене! Адже це єдиний спосіб нам не сперечатися хоча б кілька хвилин.

І я визнала, що співвласник правий. У науковому підході таки є сенс!

.

Сподіваюся, пригоди Оксамити, Мирослава і всього шинку "У-Пирятин" вам сподобалися, повеселили? :) То ж не забувайте натиснути синю кнопку "подобається" на сторінці книги, щоб потішити автора і можливо, надихнути на продовження пригод? Пишіть свої відгуки. А тим, хто дочитав, смачненький бонус - кілька фірмових рецептів із магічного шинку!