Цікава пропозиція

.

Мені було добре в обіймах співвласника, я вже могла потихеньку йти. Але, нервово схлипнувши кілька разів, я в’їдливо сказала:

— То й що мені з того, що оркаля немає? Коморчин, мене, між іншим, заміж кликав! Обіцяв навіть не їсти мене цілий медовий місяць! Гарний був наречений. Цілеспрямований! Хоробрий! А що ж тепер? Хто ще мені зробить таку вигідну пропозицію? Ти ж, нібито, не поспішаєш, братику Мирославе!

 — Ти здивуєшся, і можливо не повіриш, але у мене був час подумати, і я вирішив, що коли ми одружимося, Оксамитко, гірше не буде! У нас все одно спільне господарство та житло. Але після весілля ти принаймні перестанеш називати мене «братиком Мирославом»!

 — Ти це серйозно? — я витріщилася на нього, боячись, що він зараз засміється.

 — Як ніколи! Оксамито Осичко, виходь за мене заміж! Я віддам тобі півшинку, за умови, що ти у приданому принесеш мені свою половину!

— Все тобі жарти, — зітхнула я і сумно дивилася на чарівні сонячні галявини, яки ми проминали. Скрізь були мальовничі куточки лісу, і навіть стирчали скелі й бігли гірські річечки. Мирослав міцно притис мене до себе.

 — Які жарти, я ж кохаю тебе! Мені часом хочеться тебе убити, але я жити без тебе не можу! Вочевидь, це серйозно. Якщо тобі потрібен час на роздуми…

 — Ні! Я згодна! Сьогодні я теж зрозуміла, коли подумала, що можу втратити тебе, що ти мені занадто дорогий.

— То, може, поцілуєш мене? Я врятував тебе від чудовиська!

— Не перший раз, — я повернулася так, що він зміг поцілувати мене тільки у щоку. Я згадала, що казала сестра Коморчина.

 — Мирославе! Як думаєш, наш шинок проклятий?

Він здивувався. Але вислухав мене серйозно. І похитав головою:

 — Схоже на те! Знаєш, тільки не смійся. Коли ти зникла, дещо сталося. До речі, візьми, знадобиться, — він простягнув мені на долоні оберіг, схожий на золоте сонечко. — Ми знайшли його там, де був останній твій слід. Але Коморчин, хоч і провів багато років поряд з чарівником, в тонкощах магії не тямив. Оберіг тримав зв'язок з тобою навіть на відстані. Він показав, де лігво людожерів. Нас дуже здивувало, що вони сховалися так близько. Але потім я зрозумів, як це зручно. Потрібне лише маскування від пошукових хвиль. А чужу магію ці чагарники глушать і так. Заповідні місця! Звісно, у них був портал, з виходом десь поза нашими угіддями, але вхід був у тій печері. Тому її не можна було оточити і брати штурмом. Тебе б одразу затягли за сотню кілометрів звідси. Потрібно було виманити вас із Варварою назовні.

Я запитала, було чи не було, що він нічого не хотів робити до заходу сонця, а пан Хмара сказав, що в нас — ціла армія? Мирослав подивився на мене так, ніби це він, а не я зі світу, де магія і віщі сни всім на диво.

 — Так, це було. Нички та нишпорки принесли твій оберіг, я йшов до кабінету, щоб розпочати пошук по карті. І тут сталося дивне. На мене напала така туга, немов довкола висмоктали все життя та радість. Якась чорна діра. Кожен крок сходами давався все важче, я не міг дихати. І нарешті спіткнувся і сів на сходах. Мені так і не вдалося дійти до своєї кімнати. Мабуть, я знепритомнів. Все паморочилося. Я бачив крізь дах відкрите небо і там рвалися блискавки. На щастя, зі мною був твій оберіг. Пан Хмара одразу відчув недобре. Наш домовик знайшов мене і допоміг спуститися на кухню. Ми сиділи на порожній кухні, я пив бадьорий чай. Але туга, що давить серце, не йшла. Я зрозумів, що без тебе жити не можу! Горло стисло просто до сліз! Пан Хмара насправді плакав і витирав сльози своїми пишними вусами. Він сказав, що ти тримала шинок від занепаду! І я тоді подумав про прокляття. Що ти його якось нейтралізувала.

— Але ж я не маю таких здібностей. У мене тільки «мотлох», ти сам казав!

— Мабуть, саме твою життєрадісність та любов до людей, Коморчин не врахував. Твоя сила в тому, щоб проявляти людей, зривати їхні маски. Тому всі, хто приходив до нас, починали дивно поводитися, у них розкривалися таємниці, вирішувалися долі. Проте агенти-шкідники були супротив тебе безпорадні. Вони не могли сховатися від тебе. Повір, я бачив і відчув, як могло бути без тебе в шинку і в домі! І я цього не хочу! — Мирослав рвучко стиснув мої обидві руки. У мене навіть серце підстрибнуло.

— А якщо зняти прокляття?

Мирослав не встиг відповісти. Ми не помітили, як вийшли з лісу на поле, вкрите буйним різнотрав’ям. Там нас уже зустрічали пан Хмара з Одаркою і багато хлопців з Підгірців. Вони тримали зв’язаних оркалів, кого змогли впіймати. Виявляється, їх з Коморчином було не троє, а дванадцять! Вони розсипалися скрізь, щоб не пропустити до мене рятівників, щоб вчасно виявити всіх, хто ступить у наші заповідні угіддя.

— Нарешті! Нарешті повернулися! — радісно волала Одарка. — Панно Оксамито, я ви почуваєтеся? Я приготую святкову вечерю!

— Дуже вчасно, — похвалив Мирослав. — Бо ми з Оксамитою вирішили одружитися. Нам всім є що святкувати. Полювання було вдалим, еге ж?

— Що ви скажете, пане Хмаро? — трохи з острахом запитала я.

— Давно час! — гримнув наш велетенський домовик і підкрутив козацькі вуса. — Дуже розумне рішення. Нарешті моє домашнє вогнище не буде розколоте надвоє! Радий за вас! Щиро вітаю!

— Дякуємо, друзі! — ми пішли всі разом в шинок, крім тих, хто охороняв полонених оркалів і потягнув їх до Упирятина, щоб здати охороні мера.