Біг з перешкодами

.

— Мирослав! Чому ти не шарахнеш їх кам’яним закляттям, як Варвару? Ти ж чарівник!

— Це сітка, вона працює тільки зблизька, а я не хочу на них чекати!

Ми задихалися. Тікати навпростець лісом особливо важко тим, у кого спорт не найсильніший бік. Ми трішечки відірвалися, переслідувачі теж сопіли і віддихувалися.

— Постав ногу на камінь! — Мирослав смикнув мене до себе, зупиняючи на секунду. Коли я витягла ногу з трави, він сипнув на сандалі щось блискуче.  — Другу!

 — Що це? — Мирослав вмить посипав і свої кросівки.

— Упирський перець, додає швидкості! — крізь зуби відповів вчений маг. — Я експериментував з ним, після пригоди з кровопиями. — Хутко! Вперед!

Ми, на диво, пружно відштовхнулися і побігли, наче на ногах виросли крила. Але у вухах неприємно задзижчало. Я не одразу зрозуміла, чому Мирослав витрачає час, озираючись, і від чого відмахується закляттями.

 — Що це? Бджоли-людожери?

— Сонні кулі, які самонаводяться! Біжи, біжи!

Відповідь мені не сподобалася. Навіть незважаючи на уточнення, що оркалі зрозуміли, що самі нас не наздоженуть через прискорення. З кулями Мирослав боровся успішно, простою заморозкою. Вони оберталися в польоті, і якщо їх зупинити закляттям, одразу сипалися на землю. Але переслідувачі не відставали!

— Проблема в тому, — на бігу пояснив цей зануда, — що на оркалів дуже слабо діє звичайна магія. Потрібно потрапити в упор і чимось досить потужним! Дубцем їх вкласти легше, ніж закляттям! Звісно, є варіант дочекайтеся їх і добре прицілитися, але мені він не подобається!  — Мирослав розкидав навколо чари, наче кальмар, який плюється у ворогів чорнилами.

— А ти надійно перетворив Варвару на камінь? Чи вона вже теж біжить за нами?

— Пан Хмара дав мені шматок мармуру з кров'ю горгони. Це сувенір з попереднього місця роботи! Цей мармур скував оркаліху на віки, якщо не скасувати перетворення водою з особливого джерела! Бережи дихання, Оксамито, ми вже близько!

Я не розуміла, куди Мирослав мене тягне, але в нього явно був план втечі. Ми не намагалися швидше вискочити з лісу, а петляли по ньому, наче зайці. Шукали якесь місце.

Нарешті ми вибігли на край глибочезного яру. Дна не було видно у щільній тіні. Спускатися і підійматися крутими схилами надто важко і дуже довго! Що тепер? Але я не встигла запитати, сама помітила «альтернативу».

— Мирославчику! Ти ж не хочеш, щоб ми… туди… — Я вказала тремтячим пальцем на досить тонкий стовбур дерева, що впало через яр і лежало, наче місток.

— Саме туди! Не бійся, ми пройдемо! Ми тепер дуже легкі! — Мирослав штовхав мене до моторошного моста.

Тремтячи від страху, я поволі ступила на міст. Мені довелося йти першою. Мирослав міг відбиватися від оркалів, тому йшов позаду. Яр не такий вже широкий! Втішала я себе. Пройти треба метрів п’ять або шість, не більше! Якщо швиденько перебігти… ні, краще дуже повільно, обережненько… Я легка, немов пір’їнка… я легша за насіння кульбабки… Я пройду і не впаду…

І тут, дуже невчасно, десь на десятому кроці, просто посередині шляху, я знову відчула свою вагу, так різко, наче в мене залили свинець. Заряд перцю видихнувся. Я  зрозуміла, що якщо ми зараз гепнемося вниз, м'якого приземлення не буде!

Я захиталася, схопила руку Мирослава.

Він тримав мене міцно, навіть трохи обійняв мене! Я тільки видихнула з полегшенням і зробила ще два кроки, як відчула, що стовбур під ногами затремтів.

Мирослав озирнувся і спокійно повідомив:

— Ось і вони! Йди швидше, не озирайся. Оркалі лізуть слідом! Нічого, на тому боці ми поговоримо інакше!

Я геть забула про висоту, гострі обламані гілки та каміння внизу і побігла! Я вже була на тому боці яру. Мирослав стрибнув слідом за мною. Але тут ноги мої ослабли, я зрозуміла, що швидко бігти більше не зможу, і мимоволі опустилася на повалений поряд, на твердій землі стовбур дуба. Від нервового перенапруження у мене паморочилося в голові. Мирослав зрозумів, що я на межі, а переслідувачі дуже близько! Їм лишалося кілька метрів до кінця моста, але людожери трусилися і йшли дуже повільно. Проте, йшли! Все ближче і ближче!

Мирослав також бачив це неподобство. І розпочав переговори! Дипломат, отруйний шип йому в п'яту!

 — Агов, Коморчине! Може ви не знаєте, але всі ваші спільники оточені, а самі ви не в кращому становищі! Балансуєте над прірвою! Скажіть, нарешті, нащо вам звався той шинок? Невже він вартий таких зусиль?

— «У-Пирятин» буде моїм чи зовсім не існуватиме! — гаркнув Коморчин. Він ліз першим, громила за ним. Мирослав тримав їх на прицілі, готовий врізати закляттям, але людожери уперто просувалися крок за кроком. — Я заслужив відкрити свій шинок! Ми всі це заслужили! Ми хочемо легально готувати і їсти те, що нам подобається! І якщо треба, зможемо тримати оборону від харчової поліції!

Я хотів зробити «У-Пирятину» таку славу, щоб ви самі благали позбавити вас цього збиткового проклятого шинку! Я так старався! А ви… Ви натомість!!!

 — Мирославе! Він лізе! Досить світської балачки! До нас лізе людожер! Навіть два!!