Ловитва на живця

.

У цей момент я відчула, що мене щось лоскоче по спині. Наче чийсь, надто пекучий погляд. Та ні, це промінь сонця, направлений скельцем так пече! Я озирнулася і зловила на долоню сонячного зайчика. І одразу відчула чужий глос у думках. Чужий? Ні! Дуже знайомий! Мирославчику?! Ти тут? Як це?! Такий зв’язок? Це чари? А пан Хмара? Теж поруч? А оркалі близько? Та не куховарка, а решта — родичі Коморчина? Сподіваюся, мої рятувальники надійно сховалися? Що мені робити?

«Помовчати хвилинку», — уїдливо відлунилося у мозку.

Він справді хоче, щоб я перестала думати? Та слухаю, я слухаю уважно! Кажи вже!

«Спробуй відволікти куховарку. Оркаліха здоровезна, власними силами тобі її не здолати! Скажи, що це за чудовисько з ополоником? Сестриця Коморчина? Не погано. Як гадаєш, є сенс взяти її в заручниці? Схоже, всі людожери у глибині душі сентиментальні. Перевіримо, чи обміняє Коморчин сестрицю на тебе?»

Ні, у нього ідея фікс щодо шинка, за нього він продасть і сестру і рідну бабусю! Не вийде!

«Тоді просто тікай. Тільки вона почне сипати щось у казан, біжи з печери і сховайся за будь-яким камінцем!»

А людожерський нюх? Чи це твій план? Ловитва на живця? Щоб Варвара кинулася за мною, а ви там на неї вже чекаєте? Добре, я спробую.

Ну то мені залишалося? Сперечатися з магом? Це безглуздо. Тим більше що зв'язку більше немає, промінчик згас. Варвара щось мугикала і почала сипати у казан сіль на перець і старанно помішувала. Я колобком викотилася з печери. Озирнулась. Навколо був наш заповідний ліс! Печера людожерів просто в наших мисливських угіддях! Мабуть, її прикрили від сторонніх очей якимись чарами. Де тут ховатися?

 Поруч із входом (для мене – виходом) росла крива груша дичка. Під нею стирчала велика кам'яна брила. Я присіла за каменем. Зі скаженим риком, розмахуючи ополоником, Варвара вибігла з печери, шукаючи мене. Ну, все, зараз вона мене відчує і пристукне, щоб більше не бігала! Мирославе, де ти! Ряту-у-у-у-уй!

Я заледеніла від жаху. Намагалася злитися з каменем і повторювала подумки, що я невидима! За один крок від того, щоб побачити мене, оркаліха теж застигла. На неї зверху впало закляття, що зблиснуло, наче сітка, і розсипалося окремими іскорками. І я побачила чудову мармурову статую Варвари із загрозливо піднятим ополоником, який чомусь так і лишився мідним і блищав на сонці.

 — Як тобі нова пам'ятка заповідного лісу? Гей, Оксамито! Ворушися, ти чого?

Я сама теж майже перетворилася на камінь. За компанію. Насилу підняла очі й побачила на даху печери Мирослава. Він сміявся, задоволений ефектом, і хвацько зістрибнув до мене.

 — Як ти пройшов, що нюх людожерів тебе не виявив? — ще заморожено від шоку спитала я.

 — Трава абракса відбиває нюх! Ми всі її прийняли. Я, Одарка, хлопці з Підгірців… Я пішов вперед, бо мав план, як упіймати оркаліху, що стерегла тебе, у пастку. Адже все вийшло!

Я не встигла висловити «герою» все, що думаю про нього. З моторошним ревом до печери бігли два оркаля. Громила, який притяг мене сюди, і Коморчин власною персоною.

Схоже, десь йшов несамовитий бій, а ці двоє прорвалися до печери, щоб захищати здобич. Але Коморчин побачив, що «майбутня наречена» тікає, помітив скам'янілу сестру, Мирослава, і чомусь не прагнув розпочати переговори! Він хотів убивати, мститися, і не думав, що статую Варвари ще можна оживити. Втім, точно можна? Я ж не спитала! І зараз не до того!

— Скоріше, швидше, не озирайся! Головне відірватися подалі! — Мирослав кинув у наших переслідувачів цілу чергу блискавок, але Коморчина та громилу це затримало ненадовго. Хоча, я бачила, кілька спалахів потрапили в ціль.

Співвласник схопив мене за руку і потяг крізь хащу. Я спотикалася, та намагалася бігти і не відставати.

О, як чудово ми проводимо з коханим першу прогулянку на природі!