Рятівники поспішають на допомогу?

.

— Пане Хмаро, гадаєте, він справді псих? Якщо він настільки схиблений на «У-Пирятині» і постійно стежив за нами, невже він міг подумати, що заради Оксамити я відмовлюся хоча б від банки улюбленої кави, не те що від прав на половину шинку? — Мирослав скрушно похитав головою, шкодуючи про дурість оркаля.

— Я думаю, пане Мирославе, колишній шинкар може не знати, що ви з панною Оксамитою не кревні родичі, — дипломатично відповів пан Хмара. — Свою сестру ви повинні рятувати заради честі сім’ї, навіть якщо не надто ладнаєте з нею. Так думає викрадач.

 — Ах, у цьому сенсі! Можливо, — розмірковував Мирослав. — Може він вважає мене аж надто шляхетним після того, як я відпустив Солодкоїжку? Або гадає, я просто не зможу кинути панянку в біді? Будь яку, сестра вона мені, чи не сестра? Гм! — Мирослав гордовито хмикнув і почухав брову, здається, думав, як би так нічого не робити для мого порятунку, але й не впустити свого престижу? І не лише честь сім’ї Осико і слава модного шинку на кону. Для будь-кого у кулінарному бізнесі ганьба, якщо його співвласника викрадуть і з'їдять людожери. Як це вплине на потік клієнтів? На замовлення? Оце буде сенсація у «Бездонному череві»!

  — Що ви відповісте негіднику? Він загрожує життю панни Оксамити! — хвилювався наш домовик. — Якби я вчасно втрутився! Якби встиг наздогнати їх! Вони зникли в порталі десь за лісом! Я нічого не міг вдіяти, бо ці поставки товарів мене відволікли! Сьогодні дуже нещасливий день! Все через мене!

— Заспокойтеся, пане Хмаро. Тут написано: у нас є час до заходу сонця. Зараз ранок! Я ще навіть не снідав! Мені дано час на роздуми, а доти «сестричці Оксамиті» нічого не загрожує! Її викрадачам можна лише поспівчувати! Цілий день терпіти витівки вельми винахідливої і неспокійної полонянки, яку до того ж треба берегти! Та що я розповідаю, ви її добре знаєте! Я почекаю.

— Ви не повідомите про викрадення?

— Кому? Юристу? Я не збираюся переписувати на когось свій шинок! А зв'язуватися зараз із поліцією мені здається небезпечніше, ніж тримати викрадення у таємниці. Розголос, початок полювання, змусять викрадача поквапитися. Мені це невигідно. До заходу сонця вимоги можуть змінитися! Гай-гай, не здивуюся, коли Коморчин сам перепише на мене стару садибу своєї коханої бабусі, і буде на колінах просити прийняти подарунок, аби лише позбутися нашої Оксамити!

Він це сказав? О, Мирославе, як ти міг?! Сподіваюся, мені почулося? Чи наснилося? Хоча в моєму випадку сни та видіння надто часто є настільки цінним джерелом інформації, що не можна їх відкидати. І якби мені почулося, то пан Хмара не казав би у розпачі, так що його бас гримів, наче труба:

— Як можна сидіти, склавши руки, нічого не робити, коли викрадено наше сонечко! Без панни Оксамити тут порожньо, як у занедбаному монастирі! Ця купа каміння та дерева оживає тільки від її посмішки та нових ідей, які спершу сяють у її очах! Те, що «У-Пирятин» більше не забігайлівка для пафосних привидів і чудовиськ, яким нема куди подіти зайве золото, це тільки її заслуга! А чарівна народна кухня Одарки? Хіба ро нас би писали у газеті «Вечірній Упирятин» як про улюблений заклад мера, і прославляли нас на порталах ненажер і гурманів, якби не вона? Навіщо нам чекати заходу сонця чи кликати поліцію? У вашому розпорядженні, пане Мирославе, такі чарівницькі вміння, у мене більше тисячі слуг, і всі Підгірці піднімуться, наче один багаторукий, багатоголовий велетень з кийком, щойно дізнається, що господині потрібна допомога! У нашому розпорядженні ціла армія!

— Мабуть, якщо подивитися з цього боку, наші шанси не такі вже й погані, — скептично визнав Мирослав. — Попередьте Одарку, хай збере скільки зможе надійних міцних хлопців, здатних підняти зброю та тримати язик за зубами! Я спробую вирахувати, де зараз Оксамита. На оберіг надії мало, Коморчин про нього знає після провалу замаху Солодкоїжки! І в будь-якому разі він вже помітив, що Оксамиту нелегко вбити. Її намагалися, спалити, затоптати, розмозжити голову каменем, отруїти і все даремно. Але якщо ви вважаєте, що наш шинок встояв лише завдяки їй… Що ж, можна й врятувати її, чом би й ні? Мені це байдуже.

Е, ні, Мирославчику! Переграєш! Тепер я тобі не повірила! І не лише я…

— Ви тільки на вигляд такий холодний і манірний, пане Мирославе! Майте на увазі, домовики бачать всі думки наскрізь! Мене ваша байдужість більше не обдурить! Ви цінуєте її набагато більше, ніж визнаєте це навіть перед собою!

— Пане Хмаро! Я прошу не обговорювати мої сімейні справи без прохання з мого боку! — зашипів Мирослав.  — Завдання вам зрозуміле? Збирайте армію, а я займуся чарівними пошуками! Закличу на допомогу науку!

О, так, можливо, полум'яна промова велетня шинкаря, теж особливо яскраве марення, нічого такого не було? Але відповідь Мирослава дуже схожа на правду. Принаймні можу тішити себе надією, що мене таки шукатимуть, хоч би завдяки Одарці! Вона мене не кине! Поки подивимося, що я сама можу зробити, сидячи в похмурому лігві людожерів, у небезпечній близькості від киплячого котла! І це вже цілком реально!