Запрошення на побачення

.

 — Панночко! Це ви тут господиня, га? Наказано вам передати… тільки ш-ш-ш, тихо! Не показуйте, що отримали щось від мене. Не читайте просто зараз, знайдіть затишний куточок, де не підглянуть! — один з кур’єрів з магазину, досить молодий і симпатичний, крадькома сунув мені до рук складений папірець. Записка. О! У мене є таємний прихильник? Цікавенько! Шепотів, наче змовник, і від мене вимагав конспірації. Я пошепки кинула "дякую", і втекла шукати той затишний куточок, подалі від чужих очей. Взагалі-то в шинку є де сховатися у затишку, і жодних прихованих камер я у нас досі не помічала. Проблема лише, що в найпотаємніших кутках за стійкою і в коридорах завжди темно. Читати незручно! Я обійшла шинок і сіла на задньому дворі. Люблю там медитувати, і зазвичай ніхто мене там не турбував.

Ось що було у таємничій записці!

«Панно Оксамито! Чекаю Вас на полі, біля великого каменю, де вхід у ліс. У мене є новини щодо вашого постійного капосника Коморчина. Він задумав нову пастку! Перепрошую, що побоююся зустрітися з Вами у шинку або поряд з ним. Але там у Коморчина усюди очі та вуха!

Ваш щирий друг».

Овва! У нас вже анонімні друзі не тільки в мережі водяться, а й навколо шинку бігають! На послання таємного прихильника не схоже, але все ж мене кличуть на побачення! Те, що єдиним було ім'я Коморчина, вселяло мені довіру. Підписуватись «невідомий друг» боїться і ще більше боїться, що нас помітять разом. Це розумно.

Мені здавалося, що це або вісник від детектива Де-Чогось, або новий найманець Коморчина, який дізнався, що стало з його попередниками, і воліє краще одразу стати на наш бік. Хоч би хто був автором таємничої записки, він дуже ризикує, з’явившись так близько від «У-Пирятина». Якщо йому відомо, що Коморчин слідкує за нами, то й за своїм агентом він, мабуть, стежить. Невідомий герой ризикує життям, щоб попередити нас заздалегідь про чергову атаку на шинок! То чого ж я сиджу? Адже на мене чекають!

— Панно Оксамито, куди ви? — чомусь гукнув мене пан Хмара. Зазвичай моя біганина довкола шинка чи прогулянки полем і збір травички для приправ і чаю, нікого не хвилювали.

 — Я на хвилиночку! Тут поряд! Скоро повернусь! — гукнула я, пробігаючи повз цілу низку чоловіків, що розвантажували наші замовлення і носили продукти від вантажівки на дорозі до дверей кухні. Вони вже збудували цілу фортецю з ящиків із новими товарами. Домовик усе перераховував.

Добре, отже треба бігти до великого каменю біля лісу. Я знаю це місце, зовсім недалечко. Ось перший поворот? Там вже густі зарості кропиви та бузини понад лісом, і чарівна шипшина, одночасно із квітами і плодами, як всі кущі у наших заповідних угіддях. Але ж там суцільні колючки, де там сховатися? Я пробігла за невеличкий пагорб, там стежку вже не видно з вікон наших жилих кімнат, можливо, тільки з верхніх поверхів готелю. Ось та велика каменюка, зручне місце для зустрічі. А також для пастки, та я про це не думала. Побачила, що за каменем стоїть якась невиразна постать у тіні і помахала рукою.

«Щирий невідомий друг» зробив кілька кроків назустріч і вийшов з тіні. Я миттю зрозуміла, що дарма так поспішала сюди. Треба тікати!! Я впізнала цього лисого типа, хоча бачила його тільки мигцем, за дивних обставин. Але його червонощока пика і маленькі злі очі мені наснилися не далі як сьогодні. Це ж наш любий оркаль Коморчин власною персоною! Матінка моя рідна! Мене виманив на побачення людожер!!

Я рвучко сіпнулася назад і побігла геть, спиною відчуваючи той неприємний вищир, який Коморчин вважав привітною посмішкою. Але тупоту його ніг я не чула. Колишній шинкар «У-Пирятина» навіть не намагався наздогнати мене. Просто переді мною з-за пагорба виринули двоє і перерізали шлях відступу. Тікати нема куди, лише в ліс, де колючі кущі. Один із спільників Коморчина, велетень, дуже схожий на гірськотроля, підступив близько, поки я розгублено озиралася, і намагався мене схопити!

Я пронизливо кричала, у найкращих традиціях пожежної сирени. Мене точно почули у шинку. Але що з того? Хто встигне мене врятувати? Мирослав прибіжить, і наче справжній лицар почне битися з велетнями і людожерами? Не смішить мене! Він юи їм ще доплатив, щоб мене прибрати!

Другий оркаль, або просто його спільник, менший і худіший, з яким я ще могла б добряче поборотися, підступно накинув на мене мішок, щоб заглушити крик. І щоб зручніше тягнути здобич, що брикається. Я чесно борсалася, кусалася та відбивалася. Але це зовсім не допомагає, коли висиш у когось на плечі догори дригом, загорнута у мішок. Смикати ногами можна скільки завгодно, викрадачам геть це не заважає! Що ж, справи кепські. Але мій крик почули, я впевнена.

Щоб там не казав Мирослав, а надворі пан Хмара, він справжній козацький домовик, він мене не покине! Сподіваюся, на полі були свідки? Наша коникові-стрибунцева поліція скаже, куди мене понесли?

Я умовляла себе, що мене скоро знайдуть і врятують. А трійко викрадачів бігли десь лісом, я відчувала як шурхотять навколо гілки. А може, їх лише двоє, а Коморчин залишився для перемовин про викуп? Чого не знаю, того не скажу, бо я нічого не бачила.

Важливо те, що пішки далеко не втечеш. Напевно, у них десь приховано транспорт, або у лісі є потаємний хід, про який я не знаю. Бандити ж якось дісталися до шинка, коли хотіли захопити хтосів? Коморчин знав, як їх провести!

А можу там, з краєчку лісу якийсь портал далекого переміщення? Багато з наших гостей вміли користуватися такими штуками. Допоможіть! Мене ж закинуть на край світу, і ніхто не дізнається, де мене шукати!! Агов! Хто-небудь! Рятуйте!!