Солодкоїжка і тридцять глинолюдів

.

Темрява розвіялася не одразу. Прокинулася я від рюмсання Солодкоїжки.

 — Мирославчику, я не хотіла! Я, правда, не хотіла!  — скиглила Марися.  — Вона сама! Мені це навіть не замовляли, чесно! Я думала лише налякати її. Ледь-ледь! Зовсім трішечки!

— У цьому випадку, дорогенька, «трішечки» рахується! — зі звичайною холодною в'їдливістю відповів Мирослав. Марися знову заскиглила, що вона не винна. Я ледве розплющила очі. Ой, матінко! Ми у залі! Серед глинолюдів, що б'ються! Але вони чомусь усі застигли, немов у дуже щільному желе. І рухаються так пові-і-і-і-ільно, ніби взагалі зависли у стоп-кадрі. Я лежу на підлозі, поряд сидить і скаржиться на несправедливі звинувачення Марися. Мирослав підняв мене і дав ковтнути водиці. Ні, це точно яскрава галюцинація! Щоб він опукувався мною?! Та нізащо! Я застогнала і похитала головою. Начебто, не боляче. Добре, перевіримо інакше…

 — Дідько!! Ти вже прийшла до тями? — Мирослав підскочив, наче ужалений. — Перевіряючи реальність щипати треба себе, а не мене! У крайньому випадку, вщипни її!  — Він показав на Марисю.

 — Тебе не вщипнути, а вбити мало!  — заволала я. — Навіщо ти сюди поліз? Чим думав?

— Стривай-но, тобто це Я навіщо поліз? Як мило! То це не ти кинулася до зали, забувши всі мої прохання?! Гаразд, вставай. Руки-ноги цілі? А голова? Чудовенько. Хутко біжи за поріг, тільки не спіткнись!

— А чому всі так застигли? Це твоє закляття? Ти для цього втрутився? Навіщо?

— Хм, дякую за щире захоплення, але моїм чарам силам глинолюди виявилися непідвладними. Вони завмерли на секунду, не більше! Це пан Хмара витяг нас усіх у свою «робочу кишеню». Ми у таємному просторі шинка, де час тече інакше для домовика та його помічників, щоб вони усе встигали. Тільки це поки що рятує нас від долі м'яса в м'ясорубці. Але треба звідси вибиратись. Йди на кухню! За порогом час звичайний!

 — А ти? Ох, у мене паморочиться в голові. Краще б допоміг доповзти, лицарю-рятівнику!

— Сама дійдеш, не з цукру зроблена! Мені потрібно добряче поговорити з нашою солодкою гостею!

 — Мирославчику, відпусти мене! Я не хотіла!  — завела своє Марися. Тут я помітила, що Солодкоїжка сидить біля мене зовсім не від співчуття. Її ноги зв'язані шнуром закляття, що світиться, кінчик якого тримає у кулаку мій співвласник. Марися його бранка!

— Рахую до шести, беру приклад з глинолюдів! Навіщо ти хотіла вбити Оксамиту? Раз!

 — Я не хотіла! Я тільки налякати! Звідки я знала, що ця дурепа помчить тебе рятувати!

— Два!.. Хто організував твій візит до нашого шинку? І заразом, що означають усі твої паскудні відгуки у мережі? Звідки ти стільки знаєш про нас? Три!.. Поквапся з відповіддю, інакше виштовхну тебе в зал!

— Мирославе, ти не зможеш, ні! Я проста журналістка! Дізнавшись, що ти став власником шинка, я шукала привід зазирнути сюди, заради нашої старої дружби! Я так хотіла привернути твою увагу! Думала, що ти читаєш відгуки про «У-Пирятин» і зрозумієш…

 — Чотири!.. Я розумію більше, ніж ти думаєш, Марисю. Хто тебе найняв? Залякав? Підкупив обіцянкою слави кулінарного гуру? Мене влаштує будь-яка версія! П'ять!

— Мирославе, ти ж мене не кинеш у гущавину бійки глинолюдів? Це надто жорстоко! Мирославчику!

— Ще й як кину! Шість! Якщо ти мріяла, що я зустріну тебе з відкритими обіймами і носитиму на руках, твої мрії справдилися! Розійдіться!.. — він підхопив Марисю на руки і розмахнувся, щоб пробити плівку таємного простору. Солодкоїжка відчайдушно заверещала, відбиваючись. Я затиснула вуха, нарешті відчувши, що удар по голові таки був. Ось тією каменюкою! Вона ж тут і лежить. Чому я ще жива?

 — Я скажу! Я все скажу!  — вигукувала Марися. — Але я не знаю замовника! Спілкувалися ми тільки через мережу, він ховався у темряві і змінював голос, ніби за нього вів перемовини глинолюд! Назвався Коморчин, я впевнена, ім'я несправжнє! Я перевірила зв’язок, знайшла лише слабкий слід природних чарів, тож можу впевнено сказати, це не чаклун і не демон. Більше я нічого не знаю, окрім того, що Коморчин вас ненавидить! Він щедро платить золотом за те, щоб я відганяла ваших клієнтів! Але в  цю середу повідомив, що ви взялися за вечірку для глинолюдів! Це безумство, я одразу так сказала! Він паскудно захихотів (чим підтвердив, що сам він не глинолюд), і сказав, що немає кращого моменту влаштувати нещасний випадок комусь із співвласників, ніж ця тисяча перша субота! Напевно, він дізнався, що ми давно знайомі, і думав, я захочу помститися тобі! Але ж я не хочу! Ти знаєш, що мені нема за що дорікати тобі, Мирославе! До того ж, як вчений маг ти набагато сильніший за мене! Звичайно, я обрала жертвою дівчисько! Вона простачка, з іншого світу, ви нещодавно знайомі! Я думала, тобі її не шкода!

— А Коморчин не попередив тебе, що Оксамиту не так легко вбити? Вже чимало гостей до тебе намагалися і обламали зуби, — осміхнувся Мирослав. — І ти вважаєш, за визнання у спробі вбивства, я не маю кинути тебе в зал? Виплутуйся сама, Солодкоїжко!

— Ні-і-і!  — Марися раніше виривалася з його рук, а тепер вчепилася за плечі.  — Ні! Заради всього, що було між нами… чи могло бути! Ти шляхетний лицар, ти не зможеш кинути мене на поталу чудовиськам, я знаю!

Я мимоволі пирхнула. Мирослав кинув на мене вкрай недружній погляд. Видно сподівався, що я давно на кухні, сіла пити міцний заспокійливий узвар. Наївний! У всякому разі, він струсив Марисю на підлогу і потягнув нас обох у кухню. Щойно луснула невидима плівка, нас оглушив рев трьох десятків пельок. Перед очима замиготіли величезні кулаки, голі стопи, оскалені пики, шматки розбитих меблів і частини самих глинолюдів. Все билося з гучним хрускотом та гуркотом.