Земляна халва з горішками

.

Глинолюди, на мою думку, зовсім не розрізняли смаку. Проте температура і консистенція страв мали велике значення. Іноді вони балували себе чимось м'яким «здобним», але в основному їм подобалася тягуча жуйка і хрусткі шматочки. Перетирати млиновими жорнами своїх страшних щелеп вони воліли черепашки, камінчики, черепки. Особливо припала їм до смаку халва з кам’яними горішками. Весь час вимагали ще і ще!

 — Халви! Халви! Халви! — репетували глиняні та кам'яні горлянки і стукали ложками.

 — Будь ласка! — у центрі зали виникав черговий тазик чи мідний чан. Ми замішували халву в шість рук, нам допомагали нички та нишпорки, але зникала халва з магічною швидкістю. Потім кам'яні глинолюди розкуштували нові ласощі: вулканічний туф. Чорні легкі плити пилялися на бруски, що з хрускотом зникали у кам'яних пащеках. Для них це був ніби екстра-чорний пористий шоколад. Два кам'яні велетні влаштували двобій, хто зжере туфу швидше і більше. І виникла проблема: запаси туфу танули, як той сніг у спекотній пустелі! Глинолюди, звичайно, не припиняли гулянку всю суботню ніч. Ми на кухні вже втратили рахунок поглиненим пиріжкам з піску та столитровим чанам халви. Добре, що невтомні помічники пана Хмари, як завжди, вели суворий рахунок замовленням. І лише завдяки їм встигали готуватись нові страви.

Мирослав не з'являвся. Я розмовляла з Марисею, провокувала її розповіді про «минулу молодість». Але нічого суттєвого, наприклад, хто платив їй за чорний піар шинка у мережі? Хто сказав їй, що тут будуть глинолюди?  — такого критикиня не говорила. Я відчувала, Солодкоїжка хитрує. Їй щось потрібне від мене. Можливо, справді вірить, що я кузина її колишнього хлопця, але, на мою думку, її інтерес до нас більш діловий, ніж романтично-ностальгійний. Мирослав їй не потрібний!

І ось сталося небувале: пласти вулканічного туфу у льоху скінчилися!

— Що робити, панно? Я організую доставку з будь-якого найближчого будівництва чи з будівельного супермаркету, але на це піде година-дві, не менше! — я вперше бачила, щоб наш шинкар нервував. — Чим зайняти їх зараз? Щойно вони перестануть жувати, їм захочеться зайнятися спортом!

— Ой, до цього не можна допускати!  — вереснула Марися.  — Вони буйні! Будуть трощити все навколо, і ніхто не зможе їх розсудити! Це улюблена розвага глинолюдів!

— Пане Хмаро, а наш майданчик на парковці складений, чисто випадково, не з туфових плит?  — згадала я.

— Так, панно Оксамито! Геніально! Накажете розбирати майданчик? Я це миттю!

Домовик відрядив частину помічників за добавкою туфу, решта тягала плити до кухні. І ми протрималися! Несподівано, кам'яні «солодкоїжки» вирішили зробити підрахунок своїх досягнень. Хто більше з’їв?

Але оскільки рахувати глинолюди вміють лише до шести, вони капітально зависли і ось-ось готові були перейти до грубої сили, щоб з'ясувати, хто переміг? Пан Хмара вчасно запропонував їм нічию. Усі на якийсь час заспокоїлися.

І тут, повністю облизавши черговий чан халви, один з глинолюдів в азарті похрумав власного пальця! У залі пролунав дружний регіт і всі вдалися до нової розваги. Відламували та гризли власні товсті пальці! Коли кажуть, що страва настільки смачна, що ви проковтнете пальці, це звучить як комплемент! Принаймні мені раніше так здавалося! У глинолюдів це виглядало досить моторошно. Не здивуюся, якщо вони почнуть грати в боулінг власними головами! Не має значення, що не круглі, зате як весело! В азарті похрускавши пальцями і навіть відірвавши кілька вух у сусідів, глинолюди опинилися перед вибором: їм більше нема чим брати їжу! Залишалося діяти кулаками чи… Перед ними ряд за рядом спокусливо вишикувалися шеренги пирогів та печива. І гори їхніх улюблених «чіпсів» із глиняних черепків! Що вибрати, бенкет чи бійку? Більш цінним здавалося те, що перед очима, але важко дістати. Глинолюди щосили затрусили руками — о, диво! – у них швидко відросли нові пальці! Наче клешні у крабів!

 — Фух! На цей раз обійшлося! — хором видихнули пан Хмара і Одарка. — Ще кілька годин вони точно жуватимуть, гризтимуть і чавкатимуть! Якщо пощастить, маємо три години. А потім?..

— Все ж надто легковажно з боку Мирослава прийняти замовлення на цей вікенд, — манерно зморщила носика Марися. — Що він собі думав? Глинолюди! Раніше чи пізніше вони рознесуть весь шинок! Сподіваюся, готель достатньо укріплений, щоб нам сховатись там?

— Загалом рішення на замовлення приймають обидва співвласники, — натякнула я. — Крім того, ми порадилися з шинкарем і Мирослав опинився у меншості! Звільнені від обов’язків глинолюди зовсім не такі страшні! Вони наївні, як діти! Головне, зайняти їх справою. Їм дуже важко не працювати навіть добу, бідолахи не знають, куди подіти свої сили!

— Ти така добра, Оксамито! Я неодмінно напишу про це у своїй статті!  — палко запевнила Марися. — Як гадаєш: «Тисяча і одна субота і десять тонн халви» — гарна назва? А можна мені ще цукерочку? Коли я нервуюся, завжди хочу солодкого!

Бенкет глинолюдів викликав і в нас апетит, а їли ми тільки на ходу. Ми з Марисею захрумтіли цукерками, продовжуючи штампувати пісочні пиріжки. Але три години спокою таки минули. Два глинолюди побилися за шматок піщаника з черепашками, хоча довкола було повно їжі. Один кинув трофей у пащу і задоволено захрумтів ним. Інший у гніві схопив ненажеру і жбурнув об підлогу! Глиняний глинолюд розбився на шматочки. Піднявся моторошний рев.

 — Ми вільні! Так! Творимо, що хочемо! Так! Це наш день! Так! — На всі боки полетіли столи та стільці. Глинолюди молотили кулаками все до чого дотягнулися. У багатьох відбивалися шматки тулубів, але це нікого не зупиняло. І раптом я бачу серед цієї мішанини каміння та глини, як до зали вбігає Мирослав! Махає руками, ніби хоче зупинити бій! Навіщо? Він з глузду з'їхав?! Куди? Не думаючи, як витягну дурного мага з шаленої лавини, я кинулася до зали. Кам'яний глинолюд розмахнувся і жбурнув свій пудовий кулак замість ядра! Просто в мене! Я зойкнула, присіла... І запала темрява.