Дуже гарячий шоколад

.

Я почула наближення глинолюдів задовго, як побачила їх біля хвіртки. Мірний тупіт, наче стадо слонів! Та їх там сотня! З огляду на звук, вони там що, всі кам'яні?

Проте ми з полегшенням побачили, що дорогою прийшли пішки лише зо три десятки глиняних і двійко кам'яних велетнів. Глинолюдів зазвичай майструють більшими за людину, але поруч із кам'яними побратимами інші виглядали зовсім «малюками».

Вони скупчилися біля входу і довго-довго старанно вивчали нашу вивіску з написом «У-Пирятин». Можливо у них були проблеми з технікою читання.

— Ми це… ось, прибули! — оголосив один із цих «панів Очевидність».

 — Ласкаво просимо! — Пан Хмара шикарним жестом відчинив перед ними двері «У-Пирятина». — Зал у вашому розпорядженні! Вибирайте столики, робіть замовлення, насолоджуйтесь дизайном і смачними домашніми стравами! Вибачте, ми гадали, ви замовите якийсь транспорт.

— Ні-і… транспорт він же ж того… в аварію потрапляяяє! Це небезпечно! — несміливо прогули кілька голосів. Очевидно, думки у глинолюдів так сходилися, що вони могли висловлюватися хором. Колективний розум, просто як мурахи! Зрозуміло, чому їх так бояться! Прийде будь-яка дурниця в довбешку одному, решта миттю підхоплять. Ефект натовпу!

Ми з Марисею і співвласником дивилися на прибуття через великий екран у кухні. Одарка глянула мигцем, вона ліпила пісочні пироги. Кухня довкола нагадувала металургійний цех. Суцільні брили гірських порід та руди, плити піщаника та чорного вулканічного туфу, глина в тазах з водою, пашіла піч для глини. У казані на чавунній плиті булькала справжня розпечена лава!

— З вашого дозволу, панночки, я маю більш важливі заняття, — Мирослав покинув нас самих.  — Марисю, поки насолоджуйся екзотикою! Оксамино, на хвилиночку!.. — У коридорі чарівник різко понизив голос і озирнувся: — Наглянь за цією шпигункою! І не кажи їй, що ми не рідні кузени, так буде краще. Звичайно, обидві тримайтеся подалі від зали повної монстрів! Будь розсудливою хоча б цього разу! Я можу на тебе покластися, сестричко?

— Звичайно, братику Мирославе! Я легко увійду в довіру до твоєї колишньої, я вмію слухати!

— Сподіваюся, ти вмієш і мовчати? То добре. Хай щастить!

Я повернулася до кухні й побачила фантасмагоричне видовище. Кам'яні глинолюди пили коктейль із лави, наче це гарячий шоколад. Інші стояли з кубками навколо столів і репетували:

 — Ми вільні! Так! Ми є незалежними! Так! У нас немає господарів! Так! Робимо що хочемо! Так!! За нас! За наш вихідний! Так!! — На кожному «так!» вони лили собі в горлянки щось, що шалено кипіло і булькало. Виявляється, глиняні глинолюди пили олію чи гарячу оліфу, щоб не відставати від кам'яних братів. Закушувати вони стали десь на двадцятому тості, коли нарешті розсілися. І почали сипати замовленнями. Кожен намагався придумати щось особливе, але всі хотіли одного й того самого, тому звучало це так:

— Мені бісквіт із піщаника з черепашками з повидлом із чорнила каракатиці!.. І мені! І мені! І мені!.. А мені тоді… найбільший пиріг із червоної глини! З камінчикаааами! І мені! І мені! І мені! І мені!.. І солодкого піску побільше, дайте велику ложку! І мені, і мені теж!..

— Схоже, вони невибагливі, їм легко догодити, — зневажливо зауважила Солодкоїжка. — Жеруть все підряд, що не дай! Звичайно, коли повно слуг-невидимок, вечірка для глинолюдів може стати звичайною рутиною. Я вірю, ви впораєтеся! Жодної небезпеки? Сподіваюся, між ними та кухнею досить товсті двері? Скільки у них дюймів?

— Нуль, красунечко! — пирснула Одарка, здуваючи пасмо волосся з чола. — Ход на кухню відкрито! Щоб уся голодна орава не кинулася сюди і не зжерла тебе, нуж-бо, заміси халви! Тільки міси гарненько! Може, вони на погляд не вибагливі, а затримки із замовленнями не подарують! Та горішків побільше, не економ!  — Одарка посунула Марисі величезний мідний таз. Журналістка, тяжко зітхаючи, поправила десяток браслетиків і почала товкти величезною довбнею тугу волокнисту глину з прожилками землі, досипаючи туди розпечених горішків, і родзинок зі шматочків залізної та марганцевої руди. Халва!!

Я включилася в конвеєр з ліплення пиріжків із бруду та нарізування нуги з білої глини. Глинолюди захоплено куштували нові та нові страви, які пропонував їм пан Хмара. Все приготоване на кухні вилітало одразу. Допиваючи черговий глечик олії чи вина, доїдаючи миску піщаної бовтанки, глинолюди розбивали посуд і апетитно хрумтіли черепками, як глиняними чіпсами. Це викликало розпач пана Хмари, проте посуду поки що вистачало. Нехай жеруть! З екрану линуло безперервне гурчання, чавкання, окремі вигуки на тему: «Ми вільні! Їмо, що хочемо!» — і тріск битого посуду.

Ми сильно зменшили звук і наввипередки з Одаркою готували нові порції їжі для глинолюдів. Переставши скиглити, що в неї болять руки від твердої халви, Марися безперервно тріскотіла про те, як весело їм колись було, коли Мирослав навчався в університеті чарівництва на науковому курсі!

— Тобі я можу сказати, подруго! Ти його родичка і, сподіваюся, не ревнуватимеш? Ні? То уяви, ми колись навіть були заручені! Ну… майже. Мій тато був проти, щоб ми побралися до того, як його улюбленець захистить диплом. Наука і любов, бач, важко поєднуються в голові у таких зануд, як мій татко! Мирослав не заперечував, він старанно вчився. Але потім... ет, давно це було! Загалом, я захопилася новим молодим професором математики, і втекла! Мирослав так бідкався! Ти не повіриш! Хотів викликати професора на дуель, влаштував вибух у його кабінеті і все за один безневинний поцілунок, який він випадково побачив на балконі… Так смішно! Ба-бах!