Тисяча і одна субота

.

Тисяча і одна субота

Я побігла вниз до зали. На великому екрані за стійкою пан Хмара відповідав клієнту, що ми нічого не боїмося, приймемо будь-який кулінарний виклик, але він не може погодити замовлення без того, щоб порадитися з господарями шинку.

Мені і Мирославу надходили повідомлення про кожен такий виклик, але здебільшого пан Хмара все міг владнати особисто, ми тільки слухали його поради. Проте цього разу зв'язок був дуже дивним. Я навіть думала про розіграш. Відео зовсім не допомагало розглянути, хто там говорить? На екрані плавали густі сутінки, ворушилася невиразна тінь і горіли червоним дві точки. Голос йшов немов із великої діжки або глечика. Звук здавався штучним, але темна постать ображено повторювала, що їм усюди відмовляють.

— Ми надіслали замовлення за десять років наперед, та нам відповідають, що все замовлено, місць немає! Нам порадили «У-Пирятин», але якщо ви також не можете…

— Я маю обговорити це з господарями, я тут лише шинкар, — з холодною чемністю пан Хмара попросив замовника зв'язатися з нами за годину. Я зрозуміла, що домовик, хоча і справжній козак, таки хотів би здихатись цього клієнта. І краще зараз мені помовчати і не кричати: «Про що тут думати? Ми з радістю приймемо усіх! В будь-який час!»

З цим замовленням щось непросто. Невдоволено бурчачи, клієнт відключився.

 — Панно Оксамито! — шинкар побачив мене і зрадів. — Будь ласка, ходіть сюди, нам треба дещо обговорити!

Але тут до зали вломився дуже схвильований Мирослав. І почав бурхливо лаятися, розмахуючи руками:

— Глинолюди бажають відгуляти тисячну суботу у нас? Тільки через мій труп! Тобто, саме це нам і загрожує, якщо погодимося. Тільки мій труп буде не один, ви ляжете поруч! Глино люди зрівняють шинок із землею! Що шинок, можливо, дійдуть навіть до Підгірців! А може, й весь Упирятин постраждає! Не дарма всі решта відмовляються! Здати шинок на місяць під свинарник  і то буде менше турбот та руйнувань! Ніколи! Нізащо!

— Глинолюди добре заплатять, пане Мирославе, — пан Хмара нерішучу смикав себе за довгий вус. — З одного боку, велике замовлення нам зараз не завадить. Але з іншого…

 — Можна мені сказати?  — втрутилася я. — Ви мене просвітіть, будь ласка, у чому річ, але майте на увазі: за нами хтось стежить і радіє всім нашим труднощам! У «Бездонному Череві» вже приймають ставки, погодимося ми на це замовлення чи ні! Якщо відмовимося…

 — Зрозуміло!  — вибухнув Мирослав.  — Їх навели на нас! Самі глиняні голови не здогадалися б замовити цей шинок! То це провокація, пане Хмаро! Що будемо робити?

— Я вважаю, прийняти кулінарний виклик, то справа честі, — шинкар суворо підкрутив козацькі вуса. Я попросила нарешті пояснити, в чому справа?

— Ви чули про глинолюдів, панно Оксамито? Так-так, щось на зразок глиняних зомбі!

— Строго кажучи, — втрутився Мирослав, — це звичайні мобілюси. Нежива модель, оживлена закляттям досить могутнього чаклуна. Проблема в тому, що людиноподібні моделі завжди були важкокерованими. Загалом, глинолюд — помічник і невтомний працівник. Це грубо зроблений йолоп великої сили та зросту, з глини, дерева, каменю чи заліза. Так, так, типу ваших роботів, тільки всередині порожній. Але розум глинолюда його найслабше місце. Як працівник він обмежений повним підпорядкуванням господареві, платівка з ім'ям якого закладається у голову цього монстра, як той ваш… чіп? Так, решта здібностей — найпростіші рухові та мовні навички. До усвідомлення власної особистості глинолюди не доходять, вони навіть не мають імен. Від цілодобової роботи без сну та відпочинку не страждають, для того й створені. Але одна субота, тисяча перша, у глинолюдів вихідна. Учені маги вирахували, що навіть безвідмовним працівникам потрібен відпочинок і перезавантаження мотивації.

У ту суботу глинолюди з усіх усюд, не змовляючись, втрачають покірність господарям. Вони збираються своїми компаніями, б’ються, галасують, відриваються, як можуть, і передчувають цей день наперед, хоча ніколи не рахують, яка субота тисяча та одна. Їх вперше запустили працювати у суботу! Точка початку та кінця циклу збігається. І боронь боже, траплятися на шляху цим чудовиськам під час їхньої гулянки! Хто вижив – тримай орден!

 — А в чому проблема? — не розуміла я. — На стіни можна поставити магічний захист від руйнування. Чи в нас закінчився? Меблі нехай трощать, закупимо спеціально для них, головне, щоб наші помічники-невидимки від них не постраждали! Їжею та напоями ми, як завжди, забезпечимо будь-кого, на будь-який смак. Що їдять та п’ють глиняні чудовиська? А чого це вони взагалі їдять?

— Зазвичай глинолюди не їдять, але у вільний день вони наслідують своїх господарів, — сказав пан Хмара. — Їм потрібні лише мінеральні добавки, але прибираючи зі столу господарів, глино люд ковтає будь що. Їм подобається давати роботу щелепам, адже розмовляють вони мало, а тренування потрібно, бо заіржавілі щелепи риплять. У животі у глинолюда місця вистачить на кілька тон подрібненої їжі. Мене більше бентежить, звідки в них гроші на шинок? Глинолюди працюють без зарплати! Ймовірно, це їхня традиція — вимагати платню раз на тисячу тижнів і одразу спускати її на гулянку.

— Отже, зв'язуватися з буйними глино-зомбі всі бояться? І той, хто зможе влаштувати їм вечірку, гарненько підскочить у рейтингу? Саме те, що нам потрібне!