Кругова оборона

.

У залі, серед залишків бенкету я застала військову нараду. Мирослав, Себась та пан Хмара обговорювали, як тримати оборону. Інші хтосі були надто п'яні і адекватних рішень не приймали. Фабсь, наприклад, запропонував влаштувати феєрверк, вважаючи, що це висвітлить поле, наш задній двір і налякає бандитів.

— Та що за банда, хтось пояснить, зрештою? Звідки вони взялися?

— Це розбійники, мисливці за легкою здобиччю, — тяжко зітхнув Себась. — Вистежили нас чи їм донесли, що тут зібралися хтосі. Прийшли грабувати нас! Зважаючи на те, що Девсь тремтить, як осиновий лист, це не його спільники, то й добре.

— Як тільки вони перейдусь з поля на двір, спрацює сигналізація, — нагадав Мирослав. — але мене хвилює, що вони непомітно підібралися так близько! Хто їх провів секретним шляхом? Невже хтось із Підгірців?

— У вас в Підгірцях живуть хтосі? — прокинувся Ясь.

— Та що тут думати, це Коморчин! Він працював у шинку, знає всі таємні ходи! — сказала я. — Мирославчику, у нас міцна охорона? Це ж ти її робив!

— Так, охороняти клієнтів у межах нашого шинку, все ще мій обов'язок! Але якщо якесь бронебійне закляття дозволить їм пройти чарівний захист і зграя бандитів опиниться у нас під вікнами… Всередину вони не пройдуть без запрошення, але стріляти можна ззовні! Вони ще нас підпалять! Нехай, згодом я зв'яжу сили кожного і покладу бандитів у штабелі, а пан Хмара допоможе… це ж не миттєво! Хотілося б мінімізувати шкоду для всіх нас!

— Ви тільки схопить їх! — ревли хтосі. — А там вже ми!.. Ми полонених не беремо!

— На жаль, якщо розбійники не нападуть на вас, складу злочину не буде, — холодним тоном юриста зауважив Мирослав. — Лише напад на шинок після його закриття. Це дрібне хуліганство, не більше. Ніхто не доведе, що це було полювання на хтосів! Потрібно придумати, як зробити, щоб вони розбіглися і не повернулися! Це найвигідніший результат справи. Тоді нам не прийдеться возитися з бранцями. Але чим їх налякати? Я можу випустити на них ілюзію вогнезмія. Думаєте, спрацює?

— Не набагато страшніше за феєрверк! — скептично висловилася я. — Вони ж не пили п'ять годин поспіль! Потрібно щось радикальне! О, маю ідею! Себасю, позичте мені ще раз Око Сіріна! Ні, краще Мирославу. Нехай почують його владний голос! Бери картку, братику, і виходь проти розбійників! Будеш героєм! — я жваво відібрала у голови картку-телепатку, швиденько активувала її і вже виштовхувала Мирослава з шинку, коли втрутився пан Хмара. І запропонував зробити трохи інакше.

Навколо шинка вже миготіли недружні тіні, ревла сирена, нападники розсипалися по всьому двору. І це були не люди! Низенькі лішаки, зовні схожі на хтосів — тобто, так само схожі на живі пеньки з кривим міцним корінням. Вони стріляли в стіни і в повітря, наганяли страху.

— Віддайте хтосів всіх до одного, разом з усіма скарбами, тоді ніхто в шинку не постраждає! Інакше ми йдемо на штурм! — волав отаман чи перемовник. Звучало моторошно.

Але тут Мирослав велично вийшов надвір. У руці його яскраво виблискував великий діамант. Око розміром із золоту гривню, наче сигнальний ліхтарик з червоними та бурштиновими іскрами. На чарівника наставилися зо два десятки стволів. Розбійники наїжачилися пістолетами старовинного вигляду, але скорострільними та багатозарядними. Я навіть на мить злякалася за «братика».

— Всі сховайте зброю! — прогримів над майданчиком грізний голос, посилений чарами. — Йдіть за мною! — Мирослав привів полонених у шинок. — Шикуйтеся біля стіни!

— Дайте подивитись на вас на світлі! — Себась підійшов до розбійників. — Та це старі знайомі! Банда Трогла! Вони давно полюють на нас! Відповідайте, діти паршивої гієни та троглодита, хто навів вас на наше застілля? Пане Мирославе, накажіть їм говорити правду! Хто їх навів?

— Невідомий доброзичливець, — відповів рудий отаман Трогл. — Сказав, що сьогодні ввечері в «У-Пирятині» бенкетує жирненька громада хтосів. Радив напасти після заходу сонця і сказав, як пройти. Сам я його не бачив, хлопці з ним розмовляли. Обличчя він ховав. Хотів звичайний відсоток, сказав, надішле гінця за грошима. Назвався Коморчин. Його ім'я – це пароль.

— Цей «невідомий» ніби навмисне хотів, щоб ми довідалися про нього! — не втрималася я. — Підстрахувався, гад! Якщо щось не вигорить із тихою крадіжкою, за здобиччю з'явиться ціла банда! Не думаю, що Коморчин мав намір залишити артефакт у банди лішаків! Вони навіть не знають, за чим полюють! Око Сіріна він легко відібрав би в розбійників на нічній доріжці. Скаже пароль, візьме товар, ввімкне, накаже віддати, і хто зможе йому заперечити? Зручно, правда? І все чужими руками!

— Ви маєте рацію, Оксамито. — погодився Себась. — Але тепер, коли негідники у наших руках, ви ж не збираєтесь їх просто відпустити! Нехай виведуть нас на замовника, на того оркаля, хоча б! Ворогів треба знати в обличчя!

— Вони самі його не знають! І не знайдусь. Це він мав би знайти їх, — заперечив Мирослав. — Мені подобається план пана Хмари. Отже, панове розбійники! Забирайте з собою цього зрадника і та гарненько його охороняйте! Ідіть геть дорогою на Упирятин. Коли дійдете до подвір1я мера Басаврюка, здавайтеся в попросить посадити вас у темницю! Розкажете про свої «подвиги», і вас охоче нагодують і вкладуть спати за громадський рахунок! Нажаль, ми вас в шинку не нагодуємо! На хтося наказ не діє. Отже, стережіть його, бо втече! Уперед! Кроком руш!