Бородата клятва

.

— Клянуся, я нікуди не виходив із зали і нічого не виносив! — заявив Девсь.

— Е, ні, друже! — прокинувся Антось. — Клянися, що не кидав нічого в глечик!

— Я… це… той… Що за дурниці! Чому я маю доводити свою непричетність? Припустимо… кажу, припустимо, будь-хто з нас міг сховати картку-телепатку. Але хіба це крадіжка? На дурний жарт у стилі Фабся потягне. А якщо красти, то як забрати з кухні? Та й навіщо? Кому знадобилося красти у себе, свій власний витвір?! Нам за нього добре заплатять!

— Не знаю, не знаю, але кажуть, у вас вже таке було колись! — хитро промуркотіла я. — То ми почуємо клятву Девся? Чи вважатимемо, це зізнанням у крадіжці? Якщо хочете, у мене є свідок!

— Безіменна невидимка, яка, тим більше, працює на вас, ніякий не свідок!

— Хто говорить про невидимок? Пане Хмаро, будь ласка, запросіть свідка!

Коли з'явилася Ханя, здається, її одразу впізнали всі. Суворий Себась навіть пустив сльозу.

— Гляньте! Це ж моя Ханя! А я ж впізнав твою підливку! Ніхто не міг приготувати «Хтосівку» так смачно! Пальчики оближеш! А цей бовдур усе розлив… — він намагався схопити Фабся за бороду, але схибив. Ханя зберігала суворе мовчання. Свердлила поглядом п'яну компанію.

— Я свідок, що ваша дорогоцінна картка-телепатка любенько перенеслася до кухні шинку, де ми знайшли її і повернули вам, невдячним свиням! — грізно почала хтось-куховарка. — Але Око Сіріна, хоча все бачить, позбавлене крил, саме собою не могло літати туди-сюди! Хтось його викрав і підкинув у порожній глечик!

— Хто ж цей хтось?! — обурилася громада.

— Ваш побратим Девсь! І нехай вилізе до єдиної волосинки його борода, якщо я брешу! — Хані вказала пальцем на злодія.

— Вгамуйся, жінко! Як смієш ти присягати чужою бородою! Ти не з нами, злодійку! — кричав Девсь, та правду його борода підтвердила і не вилізла.

— Я вам чужинка? Але батько моєї дитини завжди родич! Чи не так, Себасю? Жодне закляття і несправедливе вигнання не розірве цих зв'язків, адже наша спільна кров уже передана у спадок! — грізно відповіла Ханя. — Злодійка? Я? А, може, ваш побратим, якому ви довіряли, якого вважали рівним, а він зрадив вас! Заради чого, Девсю? Що тебе спокусило? Золото? Ха!

Хтосі болісно терли лоби, розуміючи, хто винен і що робити. Мирослав, нічого не розуміючи, виглядав не краще, хоч і був у десять разів тверезіший. Девсь утиснувся в крісло, все нижче пригинаючись, скоро взагалі зникне під столом! Гансь за шкірку витяг зрадника і струснув, приводячи до тями. Але той тільки ридав, бив себе в груди і кляв свою зрадницьку бороду, яка підтвердила слова Хані.

— На жаль, на вас не діє ваш власний артефакт! — зітхнула я. — Дансю, назви замовника крадіжки і поклянися бородою!

— Не можу, я більше їй не вірю! Я поголюся! Зрадницька борода! Це вона винна! Замовника я не бачив, але його звуть Коморчин!

— Хто? Коморчин?! Це ж наш оркаль! — скрикнула я.

— То це ви замовили йому вкрасти картку? — знову завелися хтосі.

— Оксамита мала на увазі, це наш знайомий оркаль, він ворог нашого шинку і ми його звільнили! Точніше, ще наш дядечко перед смертю його вигнав, — втрутився Мирослав. — Оксамита просто невірно формулює, в ній логіку переважують емоції!

— У мене? – обурилася я. — Та я ж все розслідувала, знайшла і картку, і Ханю, і злодія, і тепер Коморчина! А ти!.. — я мало не заплакала. Але це було б надто емоційно і слова Мирослава тобі б підтвердилися.

— Добре, замовник нам зараз не потрібний! — втрутився Мирослав. — Ми знаємо його, він людожер. І не пере!мо між собою, — буркнув Себась. — Ми заплатимо. Хані, повертайся! Пробач свого ідіота-чоловіка та всіх інших? Будь ласка, повернися! Нам без тебе погано і нам соромно! Дуже соромно…

Хтосі сердито сопіли. Ханя витримувала довгу паузу. Нарешті зробила ласку і ствердно хитнула головою.ю

Хтосі загомоніли. Знову застукали кухлі, але тепер не з пивом, а з найцюміцнішою перцівкою. Ханю покликали на почесне місце, але хтось-куховарка відмовилася.

— У мене ще багато справ на кухні! Це ви ж тут гуляєте, а я працюю! — заявила вона. — А вам закушувати треба, дурні пияки!

Девсь намагався втекти, але зрадника охороняли двоє. Себась під чарку розповідав Мирославу трагедію свого життя, як він через дурну помилку втратив кохану дружину, думав, що назавжди! Я таки віддала Себасю картку-телепатку і побігла за Ханею на кухню. У льоху вони з Одаркою вибрали найжирніший окіст, нарізали товстими скибками, і хтось-куховарка почала варити нову порцію «Хтосівки». Адже на столі, завдяки жартам Фабся, не залишилося ні краплі!

Ми з Одаркою дуже уважно стежили за секретним рецептом підливки. Ханя на знак подяки відкрила його нам.

— Береш стиглу хтоську ягоду, скільки є, — наставляла нас Ханя. — Засипаєш цукром, щоб трохи сік пустила. Якщо немає часу, як зараз, то давиш мідним пестом. Обов'язково мідним! Підливка від міді зеленіє. Зверху щедро посипаєш сіллю. Густо, щоб сіль було видно! Такий самий шар чорного перцю, такий самий шар паприки. І засипати дрібно нарубаним драконячим часником. Приблизно по зубцю на кілограм. Та не бери сухий, тільки свіжий! Перемішала все і вари в мідному казані на малому вогні. Закипить і готове! До плити не підходь, «Хтосівка» плюється страшно. Навіть у рукавичках та масці опіки будуть! Хтоський характер! Завжди знайде, куди плюнути, щоб влучити!