Слідство ведуть знавці

.

— Як тепер бути? — нагадала я. — Цю штуку треба повернути. Інакше ваша чудова громада мене з’їсть живцем! І знищить добре ім'я нашого шинку. Я розумію твої почуття, Ханю, хочеться покарати самовпевнених мерзотників. Тим більше, серед них є справжній зрадник! Не думаю, що Себась зрадіє, дізнавшись хто злодій.

— Він не повірить, — тяжко зітхнула Ханіана. — Ти не накажеш злодію зізнатися. На хтосів Око Сіріна не діє, а Девсь все заперечуватиме! Йому повірять, а ти чужинка...

— Тоді зізнайся вже, як на тебе телепатія подіяла? — згадала я.

— Бо я вже не частина нашого народу. Це закляття розриву кровних зв'язків. Я проклята та беззахисна! Мій бідний малюк Шевсь виріс без батька серед чужих людей! Чи могла я упустити нагоду відплатити цим чудовиськам за всі наші страждання?

— Не плач, не плач, ми щось придумаємо! Одарка, водички!

— Зараз краще горілки, господиня, — Одарка принесла дві чарки — Хані і собі, а мені налила у келих вина. — Ет, важка наша доля в будь-якому народі! Завжди ми виявляємося винними в усьому, що б не діялося довкола!

— Я не можу піти з порожніми руками, — схлипувала Ханіана. — Мій замовник, конкурент їхнього замовника, не пробачить невдачі! Йому дуже потрібна картка-телепатка! Справа вже не у грошах! У мене єдиний синок, і я боюся!.. — хтоська залпом перекинула чарку і налила ще.

— Не ти повинна турбуватися про це, а твій чоловік, хоч і колишній, і його ненадійні дружки! — відрубала Одарка. — Але як нам урятувати Оксамиту?

— Та не мене треба рятувати, а всіх, крім зрадника! — перебила я. — Ідея! Ханю, громада зможе захистити тебе від будь-якого ворога, якщо схоче?

— Могла б, та не стане! Вони всі відмовилися від мене!

— Скоро вони попросять тебе повернутись! Сам Себась попросить, ось побачиш! План такий...

Поки я шепотіла їй на вухо, обличчя Хані розгладжувалося, молодшало і світлішало. В очах спалахнула надія.

— Зрозуміла? Тоді діємо, як домовились!

Я тихенько вийшла до зали та покликала пана Хмару.

— Ваші, тобто наші невидимки, пане Хмаро, справді співучасники злочину! Тсс! Вони невинні, просто прибирали посуд. Нехай зараз як завжди візьмуть замовлення з кухні — великий глечик «Хтосівки». Підливка знадобиться для слідства!

Я підійшла до столиків. Поки мене не було, хтосі тільки лаялися та пили з горя. Багато хто вже ледве ворушив язиками. Але всі добре пам'ятали, навіщо тут зібралися

— Панове, у мене для вас просто як у казці, дві новини! Хоча, якщо бути точною, їх три: хороша, погана та невідома. Вона може виявитися для вас і гарною, і поганою. З якого почати?

— Не грайтеся з нами, Оксамито! — п'яно погрозив мені пальцем Антось: — Поверніть могутній артефакт! Інакше… Гик!

Смішно, що найгучніше вимагав повернути скарб і довести, що я не злодійка, саме Девсь. Голова Себась похмуро мовчав, Дансь та Фабсь не поспішали засуджувати мене.

— Ах, це дуже легко! Картка-телепатка перед вами і взагалі нікуди не зникала!

Треба було бачити очі хтосів (особливо одного), коли я невимушено запустила руку в глечик «Хтосівки» і витягла дорогоцінний артефакт. Девсь відсахнувся, як від змії. Інші зраділи, застукали кухлями. Фабсь, як божевільний, почав перевертати інші глечики в пошуках скарбу. Але в них знайшлася лише зелена підливка.

— Спокійно, панове, спокійно! Картка-телепатка знайшлась! Це хороша новина. Але я тепер вам її не віддам! Чим доведете, що то ваша робота? Відчути її ви не могли, на вас вона не діє, і компаса у вас нема! Будь-хто може тут брехати про унікальний діамант Око Сіріна! А чим доведете, що ви його не вкрали, а цими самим ручицями зробили картку?

— Ти що робиш? Віддай негайно! — до мене кинувся «заручник» Мирослав.

— Не лізь, братику! Я веду слідство! Панове хтосі, якщо коштовність ваша та її справді викрадали, тоді злочинець серед вас! Знайдіть його і забирайте свій шедевр!

— Це нечуване нахабство, дівчино! — обурився наймолодший Ясь. — Будь-який фахівець із заплющеними очима визначить, що це хтоська робота! Це очевидно!

— Тут немає інших майстрів, окрім вас! А вам вірити не можна, правда Мирослав?

— Усім припинити галас! — Себась грюкнув кулаком по столу. — Дівчина має рацію! Злодій серед нас! Хтось телепортував теле… телепат… Чорт! Картку викинули в порожній глечик, сподіваюся, зрозуміло? Панна Оксамита її повернула! Але що за щур так зле пожартував? Ти, Фабсю? Я вирву тобі всю бороду по волосинці за такі жарти!

— Що одразу я? У мене алібі! Я сиджу біля тебе, голово! А глечик…

— Хто вам сказав, що той глечик стояв саме тут? — заволав Девсь і цим видав себе. Мені здається, Себась одразу здогадався. Але зажадав від кожного хтося присягнутися своєю бородою. У них такий звичай. Одразу видно, у кого борода відвалиться, той і бреше. Бідолаху Ханю (та й усіх нас!) підвела відсутність борід! Ось у чому секрет!