Небезпечний скарб

.

Ото я і навела Око Сіріна на Мирослава! А на кого ще? Коли я по вуха влилася у теплу компанію хтосів, мій співвласник не міг покинути залу, стежив за нами здалеку. Побоюювався, щоб я чогось не викинула. Так у нього ж дар передбачення високий!

Я лише попросила його підійти до столу. Подумки попросила, через картку-телепатку. Потрібно тримати її в руці або торкатися ланцюжка, щоб об'єкт потрапив у поле дії наказу. Чим більший ментальний опір об'єктів, тим менше точок ураження. Коли перед вами армія, покірна кожному слову полководця, командувати легко, а коли навіть один упертюх... Він теж підкориться, але весь заряд піде на те, щоб розтопити його протест.

Мирослав поволі підійшов і побажав гостям приємного вечора. І понеслося!

Девсь викликав чарівника на поєдинок армрестлінгу. Мирославчик відмовився. Будь-хто відмовився б, хто хоч трошки знає хтосів! Вони не тільки коротуни, але й міцні, м’язисті, наче старі пенькі з коренями на всі боки! І ще, дуже важкі. Така в них щільність організму, що навіть найдрібніший, Антось, зростом мені по груди, виявиться набагато важчим Мирослава! Перед застіллям вони всі зважувалися, і так робили висновок, скільки їм порцій замовляти!

Хтосі витрачають багато калорій не тільки на фізичній роботі, коли валять ліс, б’ють камінь та махають кувалдою, просто такий в них обмін речовин. Я блимнула Оком Сіріна, і Мирослав швиденько погодився на турнір! Вони з Девсем зчепилися руками — потужна хтоська длань і бліда аристократична лапка Мирослава… Ой, матінко! Я чесно телепатично просила мага опиратися щосили, проте Мирослав ганебно програв.

Грали на бажання. Хто програє, мав залізти під стіл і тричі зобразити крик березневого кота. "Маааау!!"

Вау! Ніколи не думала, що Мирослав настільки музично обдарований! Це просто «арія березневого гостя» із опери «Кіт Жуан»!

Звичайно, без моєї допомоги, точніше, без картки-телепатки він ніколи не погодився б відкрити свої таланти людям! Але я так старалася…

Хтосі каталися по столу та під столом і рохкали від захоплення. Потім ще раз випили за свою майстерність, і за господарів шинку, Мирослав з кислою пикою теж випив із нами пива, вже без примусу. Я знову вимкнула картку, діамантове око згасло, я повернула артефакт майстрам. Наскільки пам'ятаю, його крутив над головою Фабсь... Потім у нього вирвав ланцюжок білявий Ясь... потім... не пам'ятаю. Хтосі так розійшлися, що Себась забрав у них «іграшку» і знову помістив на тарілку перед собою.

Тепер могутній артефакт з Оком Сіріна зник? Звісно ж, ​​я не бачила, куди! Мирослав так лаявся на мене, тільки спочатку відтяг подалі від зсунутих столів у дальній куток. А що я могла? Клієнти завжди мають рацію! Хто сам сто разів це мені повторіював?

— Зникла картка! Випарувалася! Всім стояти! Ніхто не залишає залу! — ревли хтосі. — Оксамито, можна вас на хвилиночку… Скажіть, куди поділася наша картка-телепатка?

— Тобто, я мушу це знати? — здивувалася я.

"Я попереджав!" — шикнув мені Мирослав.

— Ока Сіріна немає в залі! — гаркнув Себась. Бородатий коротун зараз зовсім не здавався люб'язним, навпаки, страшним. Його очиці палачи червоним, наче жаринки. Та й інші мої нещодавні кавалери дивилися якось неласкаво. — Ми, хтосі, відчуваємо речі й знайдемо будь-який предмет хтоської роботи, навіть якщо його сховати в магічний сейф! Тут їх, звичайно, дуже багато, слід плутається. Пряжки, гудзики, навіть ваше срібло! І ця золота штучка у вигляді сонечка у вас на шиї, що випромінює захисну енергію… Але ми перевірили все! Картки-телепатки у залі немає! А щойно була! Ніхто з нас не виходив, але ваші невидимі нички та нишпорки шурхають туди-сюди! Навіщо їм так жартувати? Це не смішно! — хтось весь почервонів від злості. Червона пика з білою бородою нагадувала діда морозу, але зараз сивобородий коротун аж ніяк не здавався милим.

— Пане Хмаро! — гукнула я. — Тут звинувачують ваших помічників! Розберіться, будь ласка!

Височенний огрядний шинкар виріс біля столика та схилився над хтосями.

— Я перепрошую, панове, але підозрювати моїх помічників, це означає, звинуватити мене! А я клянуся вогнем і землею, що нічого у вас не брав!

— Ні-ні, пане домовику, ми нічого такого не мали на увазі. Звісно, ви постійно були біля стійки… І ваша чесність для нас не дивна… Але хто ж взяв цю кляту картку?!

— Хтось, — спокійно відповів пан Хмара.

— Тобто? На кого ви натякаєте? Тут повно хтосів!

— І цей хтось вам знайомий, — схвально хитнув чуприною пан Хмара. — Але як йому це вдалося, оце загадка!

Гості зчинили лемент, бурно протестували проти обвинувачення пана Хмари.

— Будь ласка, заспокойтеся! — благала я. — Зараз швиденько проведемо розслідування і все з’ясуємо! Впевнена, це дурне непорозуміння!

— Хотілося б вам вірити, панно Оксамито, — Себась смикав себе за бороду, розмірковуючи. — Але в порядних будинках і шинках, слуги не роблять нічого без відома господарів... І якщо ви навмисне заманили нас сюди і напоїли, щоб обікрасти, тоді я...

— Це вже занадто! Пане Дансю! Ви самі мене покликали до столу, я відмовлялася!!

— Це міг бути хитрий прийом! — мій недавній шанувальник насупив брови, і навіть його приятель рудий жартівник Фабсь був серйозним, наче власник похоронного бюро.