ХТОСЬ ВЛАШТОВУЄ ЗАСТІЛЛЯ

.

— Що ти наробила, дурепа! — Мирослав бризкав слиною від люті. Звичайно, відразу я дурепа. А хто ж іще?

— Це неприпустима поведінка із клієнтами! Що тепер про нас подумають у магічних колах? Ти й так майже перетворила поважний шинок на генделик для туристів! Тепер піде чутка, що ми тут ставимо досліди над відвідувачами? Вже не тільки їхнє психічне здоров'я, а й думки в небезпеці!

У відповідь я мовчки випромінювала світовий позитив. Взагалі, відвідувачі у нас, як і раніше, у повній безпеці. Досліди ставили над господарями, і Мирославчику це не сподобалося! А всього-то нявкнув кілька разів з-під столу! Теж мені, трагедія! Тепер ще нагадай про престиж нашого закладу.

— Престиж нашого закладу!.. — О, я ж казала, зараз згадає! Все-таки я маю здатність до передбачення! — «У-Пирятин» має забезпечувати душевний комфорт найдивнішим відвідувачам та виконувати будь-які екзотичні замовлення в рамках закону! Закону, розумієш? Не можна включати у меню танці господині на столі та… та…

— Котячий крик господаря з-під столу? — не витримала я. Невинно закліпала очима і не втрималася від сміху, коли побачила, як витягнулася без того бліда фізіономія мого співвласника.

— Оксамито, ти риєш нам обом могилу! — злісно прошипів він. — Фамільярність з клієнтами до добра не доводить! Загравання з мером Басаврюком, втручання в шабаш, провокація перепалок між вогнезміями — ще якось можна зрозуміти, але сьогодні! Ти перейшла межу!

— Добре, я зрозуміла! Ти не хочеш ділити зі мною братську могилу, братику Мирославе! Тобі навіть в одному шинку зі мною тісно, ​​а якби ми лягли поряд у замкненому просторі, ти просто втік би з могили! А нащо в «У-Пирятині» злісний зомбі-зануда, який страждає на клаустрофобію? Звісно, ​​він не підніме престиж нашого закладу! Біднесенькі наші спадкоємці... До речі, хто буде спадкоємцями, у разі нашої передчасної загибелі в один день? Наші матусі? Ой-ой, це страшніше за помсту зомбі!

Годі вже, Мирославе, не плач, я спробую не допустити такої великої екологічно-магічної катастрофи! Всесвіт не витримає! Але що такого страшного я зробила, якщо допомогла нашим замовникам випробувати їхню чарівну штуку, заради якої вони тут і зібралися! Хтось замовляє особливу музику, а хтось просить допомоги у випробуванні нового артефакту. Не можна, чи що?

— Ти ще питаєш, Оксамито?! Телепатична штука, позбавляє людей волі і змушує робити будь-що, а ти охоче підставляєшся під її дію і мене підставляєш! Це той самий випадок, коли порушується закон і потрібно викликати пана Вовка, щоб склав позов до суду за моральну шкоду! Хоча, по справедливості, судитися повинен я з тобою, а не з клієнтами!

— Боїшся образити клієнтів? Боягуз ти все ж таки, Мирославчику! Коли мене вогнезмії мало не підсмажили, ти також тільки про страховку думав і про грошову компенсацію!

— Не знаєш ти моїх думок, на своє щастя! Вважай, як хочеш. Але раджу востаннє: тримайся подалі від столиків! Дай хтосям спокій! Вони зібралися «обмити» свій черговий майстерний артефакт — нехай! Вони вже наклюкалися, як ті гуси, що нажерлися п'яних вишень. І добре, хай гуляють! Зала у них замовлена до півночі. Але якщо їм щось на п'яну голову не сподобається або привидиться, ти будеш винна, тільки ти!

— Чому я? — Тут я насправді обурилася.

— Єдина дурна чужинка, що крутилася біля них — ти! Більш нема кому.

— Здоровенькі були! А пан Хмара? Він виконує усі замовлення! А нишпорки та нички їм свої?

— Авжеж! Вони їх не бачать, отже і не бояться. Пан Хмара не бігав босоніж по столу клієнтів, називаючи це танцем!

— Мене дуже просив сам голова Себась!

— А якщо він тебе попросить із даху стрибнути? Ні, краще, стрибнути в колодязь? Дурепа ти, Оксамито!

От, знов за рибу гроші. Подобається йому це повторювати, що тут скажеш.

Але, як каже сам зануда Мирослав, це вже перехід межі ввічливості та коректності. Яке він має право обзиватись?

Поки я намагалася придумати, як гідно йому відповісти, від столиків зсунутих докупи посеред зали, пролунав обурений крик. Судячи з голосу, це Дансь, дуже милий хтось, який ось уже три години наполегливо опікувався мною. Він і покликав мене до столу, в суто чоловічу компанію, коли святкове гуляння вже вимагало не нових страв, а нових емоцій! Хтосі наїлися, напилися та захотіли випробувати свою новинку.

— Вкрали! — трубним басом репетував Дансь. — Картку-телепатку вкрали!

— Дансю, вгамуйся, ти все перевірив? — хвилювався його приятель, рудобородий веселун Фабсь. От якби це він кричав, я б точно подумала, що це черговий дурний жарт. Фабсь постійно влаштовував розіграші за столом. Власне історія, в яку мимоволі влип Мирослав, теж плід його бурхливої ​​фантазії! А я при чому?

— Всім тихо! — грізно стукнув кулаком по столу Себась, єдиний сивобородий у компанії, їхній голова чи майстер цеху, яи хто у них там? — Без паніки! Шукаємо! Із зали ніхто не виходив, він десь тут! Вічно у вас так! Нажеретесь до синіх кабанів, а потім… Шукайте картку!

Як мені лишатися осторонь, коли в нашому шинку загубилося щось дуже цінне? На жаль, цього разу проблема не кулінарна. Хтосі — бородаті коротуни, схожі одночасно на дрібних лісовиків і на печерників, зібралися бурхливо «обмити» свій новий витвір — картку-телепатку. Точнісінько, як картка для банкомата, тільки чорна, на золотому ланцюжку. Досить непоказна, якщо десь впала, могла і загубитися. Але я вже бачила її в дії, чудова річ! Якщо картка терміново не знайдеться, передбачаю великі неприємності від її зникнення. Спочатку, у нас! А потім у самих хтосів. І як це тільки сталося?