Таємниця у кущах

.

Треба мислити позитивно! Глибокий вдих… видих… У мене є третій шанс побачити сьогодні приліт вогнезміїв. Зараз почнуть злітатися агенти, а мені, як і раніше, не можна крутити хвости вогнезміям і плутатися у них під лапами. Тобто, приліт я все одно побачу тільки здаля.

Піду, краще, у наші мисливські угіддя, на задній двір. У мене там давно облюбована секретну галявина для медитації. Звідти небо над шинком видно так само, як і з двору, але мене ьам ніхто не знайде…

Щось не задалася в них угода, а в нас перспектива обслуговувати їхнє весіллячко. Нічого, за зірваний обід вони все одно заплатять, борщику поїли ж… Хоч це тішить. У всьому є позитивна сторона! Але куди поділася їхня змієпанночка? Змієматуся запевняє, що з нареченим у них далеко не все добре, але змієтатусі чують про це вперше.

Щось змінилося зовсім нещодавно, можливо, навіть цього ранку, перед вилітом. Змієнаречена летіла до шинку, але не долетіла, не схотіла нашого борщику! Зміюка невдячна!

Думай, Оксамитко, думай! Була ж у неї якась вагома причина так вчинити. Якби ти сама була юною вогнезміївною, куди б ти подалася, від батьків з сімейного обіду? Особливо якщо не хочеш бачити підступного змієзрадника? Ти б захотіла, щоб тебе викрали? Авжеж! Та я б сама себе викрала! Овва! Саме так!

Добресенько. Хай я не знаю пароль від цих вогнезміїних хвиль, але якщо добре очистити свідомість, я налаштуюся на будь-який вай-фай – не вперше! Погляну третім оком, куди ж розбіглися всі вогнезміївни, і хто зриває угоди замість заручин! Я не буду, якщо не дізнаюся, хто це накрутив!

Я старанно медитувала посеред відкритої галявини. У небі щось там промайнуло хвостате, але здаля – чи вогнезмії, чи відьмина ступа — без різниці. Жодного вогнезміячого сигналу я не почула. І жодних астральних видінь цього разу не було, даремно старалася. Хоча б якась підказка! Ні, тиша. Безперечно, не мій день. Може, магнітні бурі? Чи у цього радару лінія захищена? Вогнезмії сто відсотків шифрують свій канал зв'язку, щоб ніхто… особливо така цікава вискочка з чужого світу… Щось я впадаю у меланхолію. Потрібно негайно з'їсти щось солодке і мислити позитивно! Дістанемо цукерочку…

О, є ідея! Я постійно чула стрекіт коників-трибунців, та абсолютно не звертала на нього уваги, там очистила свідомість. Проте галявина шкварчала, наче сковорідка!

Я ще зібрала і кинула в рот жменю ожини для підняття тонусу, я видивлялася  великого зеленого коника, розміром, як мій палець.

— Агов! Хелп! SOS! Оксамита Осичко викликає кінно-стрибунцевий загін!

До мене відразу підскочили десяток невеличких створінь з колінками назад.

— Добридень, козаки! Допоможете у пошуку чужинця на нашому полі?

— Що сталося? — прострекотав головний Зеле-Коник. —  Вам погрожують? Ви заблукали? Помітили браконьєра? Повідомте про порушення чи злочин!

— Така річ, хлопці… я тут вогнезміївну загубила. Молоденька, але розлючена.. або засмучена? Чи те і інше. Можливе викрадення. Її шукають агенти вогнезміїв, а в мене передчуття, що дівчина десь поряд і потребує допомоги. Це клієнтка «У-Пирятина», я за нею відповідаю, і ви також.

— Виклик прийнято! Вперед, козаки! — бадьоро прострекотали коники, і, наче загін скажених байкарів, почали стрибати через трави по всьому полю. От і добре. Коники-стрибунці обшукають усі наші неосяжні угіддя до самих Підгірців. А я тут погуляю на природі, трошки трохи відпочину. З'їм кілька ягідок, поп'ю джерельної водички...

У мене відпустка десь на півгодини. Адже постійно догоджаючи гостям в шинку, я іноді не встигаю до ладу нагодувати себе, кохану. А Мирослав, на мою думку, їсть тільки яєчню і п’є каву вранці та ще випиває з хлібом склянку молока або кефіру. Чим ще харчується наш чарівник, гадки не маю! Соромно, звичайно, що в цьому сенсі я погана господиня, не можу нагодувати впертого холостяка, рідного співвласника, але сам винен!

Одарка так старається, а він зрідка буркне щось, на кшталт «вже обідав». Коли поряд власний домовик, можна і покапризувати! Може, він собі у кімнату піццу чи ще якийсь гидотний фастфуд замовляє? Зраджує престиж нашого шинка, падлюка! Хай йому грець, лізе в мої думки навіть у відпустці, заважає мислити позитивно…

А може він собі чаклує їжу? Стоп! Не бачу його не чую і знати не хочу. Теж мені фахівець із молекулярної кухні! Хитрий змій!

Отож, навколо мене одні змії. Що ж таки сталося між змієнареченими? Винен Зміден, чи не винен? З одного боку, жіноча солідарність кричала на весь внутрішній голос, що «у чомусь він неодмінно винен, не в одному, так в іншому! Не дарма ж дівчина образилася!» Та голос інтуїції шепотів інше: «Непогано б дізнатися, що там трапилося насправді…»

Крізь суперечку моїх внутрішніх голосів пробився сторонній звук. Стрекіт крилець кінно-стрибунцевого загону. Це ж до мене гінці! Що новенького?

— Ходіть за нами, Оксамито! Вам треба дещо почути і побачити! Дещо дивне!

Звісно, я пішла далі в поле. Тобто зараз це був дикий степ. З під ніг постійно стріпувалися куріпки та фазани. Бризкали на всі боки зайці — звичайні пухнастики, англійські дикі кролі — менші та соковитіші за наших худорлявих зайців, і лицарські зайці — величезні, повільні, нахабні, що не боялися навіть орла чи беркута. Така у них на спині тверда шкіра.

Коники-розвідники привели мене до кущів бузини. Поза ними чулося наче хлюпання води, але я точно знала, джерела чи струмка там немає! Я прислухалася, намагалася зрозуміти, що там, але пробити поглядом кущі не могла, а зазирнути боялася. Нарешті мене осяяло! Там хтось плаче!