Рано-рано гості прокидалися…

.

Врятоване немовля мирно сопіло і спало у кошику. Одарка обережно поклала на кухонний стіл підміну. Мирослав повів над ним рукавом мантії, зняв закляття, і замість живої хлібної ляльки ми побачили звичайний золотавий коровай з однією родзинкою збоку.

— А як же так?.. — здивувалася я. — Було схоже на дитину! Я навіть второпати не могла, куди ми тепер «агнця» подінемо, не їсти ж його! Одарка, адже ти ліпила тісто з ручками, з ніжками... Що я таке сказала?

Усі на кухні посміялися. Одарка весело показала мені колбочку, в якій метушилися вогники, наче там літали кілька світляків.

— Ет, хазяйко, «агнця» спекти не так легко! Гаразд, навчу, може коли знадобиться? Вся річ у секретному інгредієнті, «живчик» називається. Тільки з цією жаринкою  вдасться надати тісту будь-якої форми, наче живому. Тільки "живчик" він одноразовий. Коли пан Мирослав закляття пожвавлення зняв, то й вся форма зникла! Тепер сміливо їжте. Або сухариків з нього насушіть! Хліб з павутинням, він як ліки, чистий пеніцилін, від будь-якої зарази чи лихоманки допоможе!

— Чудово, але допоки тут жива дитина, я не заспокоюся! Малюкові все ще загрожує небезпека! А раптом він розплачеться, раптом його знайдуть? А що зараз діється з його дурною мамкою? Одарка, ти знаєш, чий він, то швидше біжи до Підгірців поверни дитину додому!

— Е ні, Оксамио, надто ти швидка, — пхикнув Мирослав. — Допоки всі наші буйні гості не поснуть, навіть носа висувати з шинка не варто. Вони відчують живу кров, і кинуться за Одаркою навпростець, степом, ланом, попід лісом до Підгірців. Ти хочеш влаштувати Дике Полювання? Будь ласка, не сьогодні, я вже трошки втомився.

— То що робитимемо з дитиною? — хвилювалася я.

— Від сонного пороху малюк проспить до ранку, його ніхто не почує і не вистежить, — заспокоїв мене пан Хмара. — І родина його зараз міцно спить, не галасує. Велес не просто так немовля з дому виніс, чурбачок якийсь для відведення очей у ліжечку залишив. Батьки і не помітять до ранку, доки справжній малий живий! А веселощі зовні зараз тільки набирають розмаху, дуже небезпечно комусь туди потикатися!

— Справжня проблема, як повернути мантію справжньому голові шабашу?

— Та що складного, — махнула рукою я. — Покладіть поряд з ним. Кухоль вогненного зілля забуття побільше для відновлення сил, він і не згадає, що не сам провів церемонію Великої Жертви! Нехай нички віднесуть.

Пан Хмара плеснув у долоні, мантія зникла. Сам шинкар вже набув звичного вигляду з чубом і козацькими вусами. Він перевірив, що робить зараз Велес, і повідомив, що ним опікується ворожея Вікуся. Намагається напоїти зіллям та розбудити у голову сумління — чому не її він обрав для церемонії, старий розпусник?!

Ми простежили, як парочка нарешті хитко вийшла просто неба до вогнища. Їх зустріли спільним ревом захоплення.

Танці і рев трембіти поновилися, очі чаклунів і відьом по-котячому спалахнули, волосся іскрилося, ворушилося, наче змії... Вочевидь, від припливу сили після жертвоприношення (навіть уявного), всім одразу стало спекотно. Учасники шабашу зривали одяг, парами стрибали через високе багаття, з верещанням та лайками, бо намагалися зіштовхнути іншу пару у вогонь. З криками та гиканням учасники шабашу полізли на дах, дехто прикликав мітли і почав літати, виписуючи кренделі навколо димоходу шинку. Плаский дах «У-Пирятина» перетворився на буйний танцмайданчик, який ось-ось загрожував впасти на голови тим, хто танцював в залі біля шоколадного фонтану.

Музика лунала так голосно, цікаво, чи чули її подорожні, хто минав «У-Пирятин» на автівках і возах? Сподіваюся, чув і швиденько проїздив повз, не затримуючись. Бо ось-ось гості загрожували перейти до полювання на дорозі, щоб було ще веселіше. На щастя, пан Хмара пояснив, що шинок заклятий в обидві боки: ніхто сторонній не можу побачити вечірку і пройти сюди некликаним, але й гості не можуть війти до ранку. Тільки через парковку, а для цього треба сплатити за талончиком — тоді ми за них більше не відповідаємо. Проте, мало хто зараз пам’ятає правила паркування чарівного транспорту. Все, що відбувається в «У-Пирятині» приватно, в ньому і залишається. Це одна з дуже приємних рис нашого закладу.

— Ми всі зголодніли, — сказав пан Хмара. — Давайте зберемося, посидимо своїм вузьким колом. Відсвяткуємо прихід зими на свій лад. Мої помічники у залі впораються, ми там вже не потрібні.

— Дякую! Навіть думка про те, щоб лягти спати цієї ночі, поки поряд таке діється, мені здається дурістю.

Наша група «кухонних змовників» отримала нашвидкуруч накритий стіл з вечерею від пана Хмари та Одарки. Ми сиділи та жували скибки хліба з салом, закушували помідорами та огірками, брали печену в «мундирі» картоплю з олією, запивали нормальним гарячим чаєм, та обговорювали пригоди цієї ночі.

— Символічно, що у нас чотирнадцятий столик. Щасливе число! — помітив Мирослав. — Можливо, тільки тому наш план із немовлям пройшов так гладенько!

Нехай йому, вченому магові видніше. Я була дуже задоволена, вся така добра і сонна, і випромінювала всесвітню любов до моїх вірних спільників. Без кожного з них нічого не вийшло б! Навіть Мирослав… Кхм! Щось мене зовсім розвезло. Адже не пила нічого, міцнішого за крапельку молодильного чаю!

— Мирославе, ти так чудово зробив підміну малюка! Ти просто геніальний чарівн… ик! — гикнула я.

— Краще їж і мовчи. З тобою я б дуже і дуже серйозно поговорив, якби твоя дурість не обернулася...