Вогняна жертва

.

— Ви при своєму розумі? — зашипів як та шкварка розлючений Мирослав. — Людське жертвопринесення у МОЄМУ шинку?! Маячня! Беззаконня! Безпідставні звинувачення!

— У нашому шинку! — голосно обурилася я. Проте співвласник не слухав.

— Твої фантазії виходять за всі рамки! Ти, Оксамито, вразлива, емоційна, недосвічена і схильна до поспішних висновків (тому я й хотів тримати її подалі від шабашу, пане Хмаро!) Але ви досвідчений домовик! Як ви підтримуєте її маячню?

— Будьте ласкаві, пане, глянути на дитину з Підгірців, приготовану для жертви. Все одно це потрібно для зразка рухів. Агнець вже печеться, Одарка як могла надала йому риси малого, не забувши про родимку на щоці. Але пожвавити підміну навіть я не в змозі. Нам потрібна допомога чарівника!

Переконавшись, що у «його» шинку справді готується жертвопринесення Мирослав незадоволено щось пробурмотів на тему: чим таким напоїти гостей, щоб усі були впевнені, що жертва відбулася у найкращому вигляді?

— Головне, щоб слава «У-Пирятина» не постраждала! Бо про нас пустять розголос, що ображаємо відьом, не любимо шабашів, і називатимуть інквізиторами!

Одарка простягла Мирославу склянку зеленого пуншу, з додаванням, крім зміїної отрути і паленого цукру, особливих трав, що відбивають пам'ять.

— Потрібна річ, дякую, — оцінив Мирослав.

— Еге ж, тепер повірив! — кепкувала я. — Чув би ти цього п'яного ворожбита! Втім, тобі, братику Мирославе, не вдалося б викликати його в танці на відверту сповідь!

— Та я зараз тебе…

— Не сваріться, — попередив пан Хмара. — Якби не панна Оксамита, ви б нічого не дізналися, а я нічого не вигадав ви путнього, крім вкрасти дитину. Але тепер, ми діємо разом. Тільки, опереджаю, панно Оксамито, будьте уважні — інші відьми ревнуватимуть вас до честі бути поряд з Велесом! Міцно тримайтеся на ногах і біля мене! А ви, пане, повинні нас підстрахувати щодо різних заважальних чар! Щоб усе пройшло гладенько, як та шайба по льоду!

— Звісно, я вас одних не пущу! — запевнив Мирослав. І почав тягнути якісь закляття, що виглядали, немов сріблясте павутиння. Воно тягнулося від кожного з його пальців, випліталося і летіло хмарками до зали. — Поставлю скрізь сигналізацію від ворожбитів!

Потім Мирослав зайнявся хлібною дитинкою — «агнцем», якого щойно спекла Одарка. Кілька совзім інших заклять, наче с пальців чародія сипалася сіль на хліб, і здавалося, що це справжня жива дитина! «Агнець» кряхтів, воруших ручками, кліпав очицями та весь час погрожував заревти. Але по що тільки тихенько пхикав і морщився.

— Гарна робота! — Оцінив пан Хмара. — Нам час, поки старий Велес не отямився. Бо сплюндрує нам все жертвоприношення! Ви готові, панно?

— Не знаю, але виходу немає. Ходімо! — сміливо відповіла я. — Що потрібно робити?

— Тільки тримати дитину вище і міцніше, і розгорнути пелюшки, коли я скажу!

— Добре. Тоді я справлюся!

Пан Хмара накинув на себе розшиту мантію Велеса і одразу прийняв його подобу — став трохи меншим, сивим ід довгим волоссям і бородою.

— А ніхто не помітить, що шинкаря немає за стійкою? — злякалася я.

— Люба хазяйко, їм зараз взагалі не до того! Тримайте «агнця» і ходіть за мною на сцену.

Якби я не бачила справжнього малого у кошику на кухні, і як він плямкає пляшечкою козячого молока, сама повірила б, що «агнець» це жива дитина. Відрізнявся він лише вагою — надто легкий, але кректав і розмахував ручками та ніжками цілком переконливо. Мирослав постарався. Ніде правди діти, в цьому він майстер!

Поки Одарка годувала й присипляла немовля, ми з паном Хмарою йшли залою та скликали всіх на урочисте вогняне дійство. Ой, а якщо наш домовик не зможе переконливо сказати промову перед великою жертвою! Раптом його викриють? Раптом здогадаються? Він звик триматися в тіні, а не говорити промови зі сцени! Але відступати було нікуди, ми піднялися на червоний «ешафот» і стали між димними світильниками. Вересклива музика тут таки замовкла, наче відрізало. Всі пильно і кровожерливо дивилися на нас.

— Знаєте, навіщо ми зібралися! — проголосив пан Хмара, перекривлюючи голос п'яного голови шабашу. — Сьогодні Велесова ніч! Ніч Мертвих! Ворота до Зими! Ця година настала! Вересова ніч цього року буде відзначена великою жертвою! Вогонь прийме її, брати та сестри! Гайда до вогнища!

— Так! Жертву! Гуляти так гуляти! — кричали майже вісімдесят пельок, залитих шоколадом та томатним соком «із приправами».

Всі чаклуні, ворожеї, мольфари, ворожбити, відмочки та інші темнославці посунули буйним натовпом до виходу. Тільки веганка скептично похитала головою і подала «голові шабашу» велику ритуальну чашу, мабуть, для збирання невинної крові. Ніхто навіть не здивувався, що «Велес» забув головний інструмент і не зміг вимовити більш зв'язну  промову. Вочевидь, це було його звичним станом і ніхто не помітив підміни.

Усі зібралися навколо багаття. Замаскований пан Хмара стояв на верхній сходинці ганку, відділений височенним стовпом полум'я від глядачів. За знаком я подала йому «агнця», який став дуже правдоподібно кричати, так, що вуха позакладало. Дитина наче зрозуміла для чого над нею вогняно блищить той здоровенний гострий ніж.