Агнця за поросятко…

— Одарко! Одарко, нам треба рятувати дитину! — видала я з порога кухні.

— Про що ви, панно? Яка дитина? Звідки? Сьогодні в нас вечірка для дорослих!

— А я кажу, тут є немовля! Точніше, ще немає, але пан Хмара обіцяв тихенько викрасти його і принести до нас на кухню!

— Для чого тут бути дитяті? — сполохалася Одарка, озираючись на всі боки. — Тут небезпечно! Парко, спекотно, гаряче і шастають усілякі отруйні тварюки з льоху…

— Тому що там, де дитина зараз, його просто зїдять!

— На шабаші? Хто? Нащо? Хіба я погано готую? — Одарка мало не вдарилася у сльози від образи.

— Спокійно! Ти найкраща куховарка у світі. Зараз ти це доведеш. Став джіжжове пухке тісто! Пан Хмара велів мені сказати тобі, щоб творила тісто, а я повинна знайти Велеса і…

— Чого ж не шукаєте, панно Оксамито?

— Бо старий п’яний, як зимова ропуха валяється під столом догори черевом і на головування шабашем поки що нездатен. Зараз наша ціль — рятування дитинки.

— Нащо їм дитинка, упирі безсоромні? — дивувалася Одарка.

— Пан Хмара пояснив, для того, щоб підтримувати свою магію, посвяченим потрібна невинна кров! Ніщо так не оновлює сили, як гарне жертвопринесення!

— Абсолютно точно, мої слова! — Додав пан Хмара, раптово з’вившись на порозі кухні з кошиком, в якому спав тринадцятитиждневий хлопчик.

— Ох ти, бідолаха! — вжахнулася Одарка, поглянувши у кошик. — Це ж моєї сусідки синочок, ще не хрещений! Я його одразу впізнала, по родимці на щоці! Казала їй моя бабця, що синок відзначений темним місяцем, треба за ним краще доглядати, щоб відьми не потягли, і швидше охрестити до вересової ночі, та хіба молодь таке слухає? Що робити? Його почнуть шукати!

 — «Агнець» потрібен, Одарко! — сказав пан Хмара. — Додай до тіста павутиння, а як підніметься…

— Зрозуміла, спечу в найкращому вигляді! Тільки на цей час ваших іродів відволікти треба! Щоб сюди не полізли!

— Агнець це малий баранець? — я не одразу второпала я чим це допоможе.

— «Агнець» — це заміна жертви, лялька з тіста у формі немовляти, — пояснив пан Хмара. — От тільки я очі відвести можу простим людям, а таким досвіченим чаклунам… Мабуть, доведеться таки просити пана Мирослава, щоб доповнив те, що спече Одарка, рухами та гучним плачем.

— Особисто я б краще підмінила самого Весела! Пане Хмаро, ви можете натягти сиву бороду, взяти його мантію і зіграти роль голови шабашу? Тільки ідея посвячувати у справу Мирослава мене лякає. Не можна без нього, га? Невже нам ніяк без мага не обійтися?

— Неможна, панно Оксамито. Хто у нас маг? Він ще й співвласник, має знати, що коїться…