Вечірка починається

.

Впевнившись, що співвласника немає поряд, я прослизнула до шинку, оцінити оздоблення зали. Підготовка до шабашу вражала похмурістю та сліпила очі традиційним «У-Пирятинським» поєднанням чорного та червоного з додаванням багряного, фіолетового та сірчано-жовтого диму з підсвіткою. На підлозі жирні червоні лінії окреслювали пентаграму, всі столики розташувалися всередині неї. Всі ставні вже зачинили, окрім західних вікон, чекаючи розкішного заходу сонця. Потім запалять замість люстри товсті чорні свічки.

Біля північно-західної стіни височіло щось типу сцени для караоке. З мікрофонами у вигляді павуків, кострі висіли всюди на чорних дротах. Покрита червоною тканиною, з високими чашами-світильниками по краях, сцена сильно скидала на ешафот.

— Це трибуна для виступів голови Шабаша, — пояснив пан Хмара. — Музика теж замовлена, але наші музики з ансамблів «Цвіркуни-бандуристи» та «Коники-лірники» — невидимі та не займають місця у залі. Дуже зручно!

Я виправляла кілеця для серветок у формі драконячої лапи з чорненого срібла і потихеньку підклала рекламні листівки із закликом гостям не соромитися, куштувати традиційні етнічні страви. На темному тлі обкладинки буклету світилося кільцеве затемнення сонця — «Перстень Влади», яке пройшло незадовго до Хеловіну. Потім — Місячне затемнення, а тоді вже останній осінній Шабаш.

«Шабаш в «У-Пирятині» — круто звучить. Як шкода, що найсуворіша умова та святе правило приватних вечірок — жодних журналістів, фотографів, художників, літописців та випадкових перехожих на милю довкола! Порушнику – смерть!

Гадаю, це правило не фігуральне. Задеруть, тільки так!

Я впевнилася, що похмуре оздоблення на висоті, страви Одарка готує, Мирослав чепуриться, щоб зустрічати своїх «сестер по чарам» та «братів по чаркам», а я поки що сховалася надворі за парковкою. І стежила, хто прибуде найпершим.

Намагаючись не хвилюватися, я просвітлювала ауру медитацією. Настрій чудовий, бойовий! Нічого, прорвемося! Небо ясне, ані хмаринки. Хоч би дощу не було! Гроза в ніч Велесового шабашу виглядає ефектно, але підвищене озонове та електричне тло збиває навігаційні прилади усім відьомським мітлам. Їм що, сюди на «Уберах» добиратися?

Овва! Щось летить… Матінко, рідна, точно летить! Щось таке дивне, і гуде, наче цілий повітряний ескадрон відьомської авіації. Леле, та це ж розпечений самовар у чорному диму. З трубою та чотирма реактивними кранами з усіх боків! Він залишав за собою у небі слід, наче від чотирьох літаків! Просто над моєю головою вчасно розпізнаний об'єкт перекинувся, заходячи на посадку на чотири гнуті ніжки.

Приземлення на майданчик, трап відкинуто, цікаво, що за важлива шишка прибула?  до речі, судячи зі смолистого запаху, топиться двигун саме шишками! Етт, а я навіть офіційно зустріти гостей не можу, ганьба! Ну, Мирославчику, стривай-но! Найкращою помстою будуть замовлення моїх сільських страв у чаклунських традиціях. Чого ще я можу бажати? Хоча б одним оком глянути на сходку чаклунів і відьом? Теж мені, Оксамитка-попелюшка! Хіба я мало працювала, хіба не заслужила?

З самовара вистрибнула весела компанія відмочок, і одразу затягла пісню: «Ой, там на горі, де шабаш гуляв…»

У небі блимали ходові вогники одномісних мітел, на парковці вирували вихори від приземлення гостей. Підручні пана Хмари встигали непомітно роздавати всім талончики за паркову.

Гості з різних дрібніших ворожійних кіл чекали один одного, віталися, з радісним вереском обіймалися, а потім лавою посунули до шинку. Піду з ними, поштовхаюся в залі, може щось цікавеньке дізнаюся. Головне, не видати себе. Так багато зібралося чаклунів та чаклунок з усих усюд, хтозна, може, я новенька? На шабаші, як на сільському весілля — ніколи всіх гостей не знають! Подивлюся, як Мирослав їх зустріне.

Ось він, гад, стоїть на порозі такий стрункий, гарний, вбраний за чаклунською модою, щириться та вітається з найповажнішими представниками общин за руку.

— Дорогенькі гості, ласкаво просимо в «У-Питярин»! на вас чекає незабутня вечірка!

Оце точно! Ти цього шабашу не забудеш, братику, я обіцяю!

— Для розігріву поп'ємо чайку? За зустріч! — Бліду лапку Мирослава від душі тряс товстий кучерявий молодий ворожбит у мантії з мідними сполохами. Навколо захоплено ахали дівчата-ворожеї, у п'ятьох на грудях красувалася вишита чайна чашка із золотою облямівкою, а в інших мантії розшиті рунами та магічними візерунками, що сяють, наче ялинковий «дощик». Ці відмочки з чашками прилетіли на самоварі. До їхнього нурту я й приєдналася.

Мирослав розсипався у привітаннях. Нички та нишпорки накрили великий стіл для чаювання.

— Якщо вже порушувати всі традиції, Чайнику, і щось пити до офіційного відкриття шабашу, то я волію томатного соку! Свіженького! З перцем! — волав статечний сивий чаклун, ще гордовитіший, ніж Мирослав. — А втім, і я не проти легкої закуски! Довелося витратити енергії більше, ніж очікувалося, щоб забезпечити основну подію ночі. До столу!

— Велесе, Велесе, ох, який ви нудний зі своїми традиціями! — хихотіли ворожейки. — Але ви все одно незрівнянні! Невже вам вдалося дістати справжнього… Ні, ми не сумнівалися! Якщо ви і є голова шабашу, то відкрийте його просто зараз! Потім відкриєте ще раз, хіба неможна? Ви ж — голова!

— Не можу вам відмовити, дівчата! То нехай, урочисто розпочинаю частування! Мені стаканчик соку, десяток жаб'ячих лапок — тільки лівих! Глядіть мені! — підсмажених у клярі з тритоновою ікрою, до хрускоту. І трохи сушених коників.