«У-Пирятин» знову відкрито

.

Що ми пережили, поки підготували шинок та готель для відкриття, важко розповісти! Скільки разів сварилися із Мирославом, точно знав тільки пан Хмара. Але домовик мовчав, бо не міг обирати правого серед двох господарів. Найбільша проблема була у прикрашанні зали.

Мирослав хотів, щоб «У-Пирятин» виглядав готично. Тобто так жахливо, наче там щодня Хеловін. Мені хотілося чогось традиційного, аромату привітної старовини, щоб подорожні відчували себе як удома. Мирослав як чарівник із досвідом заперечував, що «дім» для них повинен виглядати саме «готично», а не як сільська хата з музею старовинного побуту!

Щодо страв також згоди не було. Я наполягала, що крім магічних, Одарка чудово готує традиційні етнічні страви. І навіть гості з хвостами чи ратицями не отруїлися б, якби скуштували нормального духмяного борщика, млинців або салатика!

— Та поділіть вже залу навпіл! — не витримала Одарка. — нехай праворуч буде готична половина, а ліворуч етнічна! Будете рахувати, де сіло скільки клієнтів і що вони замовили!

— Чудова думка! — Мирослав попрохав пана Хмару поділити залу, стійку, стелю, двері, вікна і підкорегувати інтер’єр обабіч межі за нашим кардинально різним смаком.

Це влаштувало всіх. Мирослав самовдоволено давав вказівки панові Хмарі щодо дизайну своєї половини. Скатертини, серветки, стільці чергувалися червоні та чорні. Стіни та підлога заросли цупким декоративним павутинням, стелю прикрасила кістяна люстра, наче з хребта динозавра, по стінам висіли щитки з рогатими та ікластими черепами.

Моя половина виглядала сонячною та квітчастою, і білими, навмисно «пошарпаними» столами, стільцями та полицями за стійкою. Як-то кажуть, стиль "прованс", тобто провінційний-традиційний, типу дачного. Сервірування столиків у нас теж відрізнялися, наче небо і земля. У мене жодного пафосного срібла та порцеляни, лише проста або розписна кераміка, дерев'яні ложки, серветки з мереживом ручної роботи.

Востаннє ми зчепилися через меню. Тобто, через картку з переліком страв. Я хотіла зробити гарні книжечки із зображенням моїх фірмових страв. Мирослав знову став дибки.

— Нам не потрібне меню! Його тут зроду не було! "У-Пирятин" відомий тим, що можна замовляти абсолютно все, чого душа бажає. Зрозуміло, у рамках закону, без людожерства. Але клієнт сам називає страву, і ми виконуємо будь-яке замовлення!

— Тобі не треба, а мені треба! Мої страви це унікальний сільський фьюжен, і клієнти просто не дізнаються про їхнє існування без меню!

— Та нехай, — втомлено відмахнувся співвласник. — Тільки це неподобство лише на твоїй половині, мені не треба такого!

Нарешті ми відкрилися! На світанку після дощику у четвер, все як годиться.

Причепурилися всі, кожен на свій лад. Я у білій вишиванці з квітами, Мирослав у чорній з багряними хрестами та срібними черепами. Пан Хмара у новому зеленому каптані із шовковим червоним поясом, і у сап’янових червоних чоботах. Одарка у новому фартушку, а інше – ніби як було, зручно і звично.

Ми стояли кожен на своїй половині зали і крізь вікно дивилися, як сновигають повз нас автівки та підводи, що їздять тут ще від часів чумаків. Дивилися, хвилювалися, а потім зрозуміли, що не варто. У нашого славного шинкаря, не лише тисячі невидимих помічних ​​ручиць, а ще й тисячі очей. Нас заздалегідь попереджали, які гості наближаються до хвіртки. Ще й підказували, чи можна їх пускати. Якщо так, хвіртка з боку дороги сама прочинялася, запрошувала пройти у двір до шинка.

Одним з перших привітати нас із відкриттям завітав пан Вовк. Із всією сім’є, жінкою і донечками, він зайняв столик на моїй половині. І забажав повний обід із п'яти страв. Я намагалася випромінювати всесвітнє кохання, всім гостям говорила «ласкаво просимо», «не бажаєте скуштувати страви нового сезону?» Але постійно рвалася збігати на кухню, дізнатися, як там Одарка?

Нички та нишпорки і сам домовик також вміли куховарити. Більшістю операцій, таких як принести продукти з льоху, розрубати чи розморозити м'ясо, почистити картоплю, розтопити плитку чи піч, розігріти щось готове, Одарка тільки керувала. На столах майже миттєво з'являлося все замовлене.

Пан Хмара встановив на кухні особливу штуку: круглий динамік — «вухо», що розпізнає замовлення і повторює їх на кухні особливо неприємним тріскучим голосом. Розуміючи, що кожен схоче відключити звук, замовлення дублювалися письмово. Друкувалися з тріском касового апарату на рулоні паперу і довгим язиком спускалися на столик замовлень. На пихатий подив Мирослава багато хто з екзотичних гостей замовляв те, що для них було екзотикою: сільські страви.

— Проста їжа? — рикнув дружині один огрядний пан із іклами, мені здалося, це сам Басаврюк, почесний голова містичної частини Упирятина, і я вгадала. — А що, в цьому є щось свіженьке! Як гадаєш, люба? Мені для початку салат «Дикопольский», нарізка жирної шинки та сиру з великими дірками. На перше, зелений борщик. З гарячого — смажена форель або гуляш у горщику? М-мм? Що ви порадите?

— Візьміть обидві страви, — не розгубилася я. — Собі гуляш, а для пані — форель. А на десерт рекомендую оладки із сметаною або сирники з дикими ягодами.

— А вареники є? Пам’ятаю, колись я їв вареники? Чи може, мені бабця про них розповідала? — мрійливо рикав Басаврюк. — Такі, що самі в роті тануть… У вас це є?

— Та звісно ж, пане! Із сиром, з картоплею, з вишнями, з чорницею, зі смаженою цибулею, із м’ясом, з маком! Вам які?