Команда збирається

.

Коли вранці я спустилася до зали шинка, Мирослав розмовляв там з величезним огрядним паном. Не знаю, де знайшли пояс, який сходився на його талії, що дуже нагадувала велику пивну діжку. А чоботи, мабуть шістдесятого розміру, не менше! Десь там, під стелею, звідки лунав його соковитий баритон, кучерявився пишний чув і не менш пишні вуса. Ніколи в житті не бачила такого казкового велетня! Гадала, тільки у казках вони і живуть. Еге ж, як чарівники, оркалі, вовкулаки та інше, що дісталось мені у спадщину! Звикай, Оксамитко!

— Бачу дуже симпатичну юну панну, — повідомив велетень. — Ризикну висловити припущення, пане Мирославе, що то є ваша співвласниця?

— О, так, — мій чарівний співвласник сіпнувся і побачив мене. — Знайомтеся! Це Оксамита, друга господиня «У-Пирятина», вкрай недосвідчена особа, до того ж із руйнівною ініціативою! А це – Пан Хмара. Наш новий шинкар.

— Точніше, керуючий справами, бухгалтер, економ та інше в одній особі, — добродушно вклонився мені пан Хмара. — Якщо буде на те ваша ласка.

— Пане Хмаро, який штат помічників ви хочете найняти? — діловим тоном спитав Мирослав, а сам скоса зиркав на мене, хотів побачити реакцію. І я справді заклякла від подиву, коли почула:

— Нікого! У шинку достатньо ничків та нишпорків, яких я сподіваюся поставити до роботи. Вони невидимі, швидкі, сумлінні, якщо знати до них підхід. У них лише один недолік, ніколи неможливо порахувати всіх для відомості, та то нічого! Головне, посуд прибирають і страви подають дуже швидко і непомітно. Клієнтам, зазвичай, подобається!

— Перепрошую, нички? Нишпорки? Це хто? Ми, що, оточені невидимками?

— Нічого, де живуть нишпорки, щурів і тарганів не буває, вони корисні, — заспокоїв мене пан Хмара. — Це прадавні охоронці домашнього вогнища, незамінні в чарівному шинку.

— Ви так добре на цьому знаєтеся, — зраділа я такому досвіченому пораднику і керуючому нашими справами. — Де ви раніше працювали?

— Останні двісті років я все шукав місце, куди втекти із захмарного олімпійського пафосного закладу «Сьоме небо». Це такий давньогрецький ресторанчик на Олімпі, в Елладі. Там постійно зависають всілякі боги, музи, титани духу, пегаси, і зазвичай поводяться дуже нечемно! Що тверезими, що п’яними, олімпійський спокій треба мати, щоб витримати їхнє товариство! А в мене ще особиста причина: я дуже боюся висоти! Так, родове ім‘я утнуло зі мною злий жарт, але я буду щасливий спуститися нарешті на  землю, ближче до людей.

— Олімпійські банкети справжня легенда серед магічних шинкарів, — заздрісно зітхнув Мирослав. — Піри богів! У нас все по простому. Не жалкуватимете?

— О, ні, я сам маю просту вдачу, і люблю прості страви, — засміявся пан Хмара. Це виглядало так, наче сміялася гора, але м’яка, бо черево шинкаря коливалося, наче хмара.

— Дуже приємно, пане Хмаро! — зраділа я. — Мені саме потрібна ваша професійна порада! Я збиралася робити тут генеральне прибирання. Не підкажете, з чого почати?

— Це досить просто… Заплющте очі, — пан Хмара клацнув товстими пальцями. — Готово!

Ми з Мирославом роззирнулися, не впізнаючи старий шинок. Вимиті вікна сяяли первісною чистотою. Стеля побіліла, підлога вкрилася новим шаром коричневої фарби та лаку. Запорошені столики, стійка, полиці, старі табурети, пожовклі фіранки повернули собі колір і лиск, пил і павутиння зникли. Я не втрималася від захопленого: "Вау!"

— Пане Хмаро, ви не шинкар, ви геній! А тут, виявляється, гарно! І багато цінного антикваріату!

— Оксамито, — стиха мовив до мене Мирослав, — пан Хмара не геній, а нормальний домовик. Генії у Елладі, він може образитись на порівняння.

— Справді? Ви? — я підняла очі під стелю, намагаючись роздивитися вираз обличчя велетня. І добре, що не бовкнула, що завжди вважала домовиків низенькими і бородатими, а не з козацькими вусами!

— Так, ясна панно. Не хвилюйтеся, ваш шинок буде триматися у повному порядку! Головне, не давайте мені суперечливих наказів з двох боків!

— Пане Хмаро! Ви наш рятівник! Можна я вас поцілую? Якщо дострибну, звичайно!

— Рекомендую стати на цю лавку, панно. Вам буде зручніше.